***

— Дашо, прокинься нарешті! — штурхає у бік Соня.

Я здригнулась. Переді мною стоїть хлопець у бейсболці. Кутики рота ледь підняті, а сірий погляд прищурений. «Не дивись в очі», — нагадую собі.

— Американо. Великий, — вказав на паперові вежі зі стаканів для кави.

— Так, хвилиночку...

Відпрацьованими до автомата рухами готую каву і струшую головою, аби позбутись думок про щойно прочитаний любовний роман.

— 36 гривень, — обертаюсь до хлопця.

— Про принца замріялась? — кивнув на обкладинку книги, на якій красується брутальний чоловік зі зброєю в руках.

— Всі мріють… Весна ж … — глипнула на нього.

У трикутнику розщібнутої спортивної кофти помітні чіткі ключиці та міцна шия. «Напевно, у нього підкачаний торс», — малюю в уяві.

Розрахунок і він йде, підморгнувши у відповідь.

Я ще декілька секунд прокручую в умі нашу бесіду. Хлопець, мабуть, «зайнятий». Надто симпатичний, щоб бути вільним.

— Сьогодні печива не взяв, — бурмотить Соня.

— Так… — суплюсь. — А він, що частий гість?

— Ну! На цьому тижні вже тричі був. Вівсяне печиво купує інколи, — подруга закочує очі. — Ти зі своїми романами всіх наречених проґавиш!

— Напевно, — вперше шкодую, що навмисно не звертаю уваги на обличчя покупців. Надто втомлює зоровий контакт. Я спроможна розчервонітися перед прямим поглядом якоїсь старої пані, не те щоб вдивлятись у привабливих хлопців.

Магазин-пекарня «Здобушка», де я працюю, готуючи гарячі напої, знаходиться між дворами багатоповерхівок, тому «місцевих» відвідувачів добре знаю. Чому не помітила цього «нового» хлопця? Дійсно потрібно закінчувати зимове читання, одягати коротеньку сукню і їхати в центр міста на показові прогулянки. Цієї весни обов’язково зустріну свого героя. Усміхаюсь і наказую собі бути більш відкритою до нових знайомств. Шкода тільки, що вже травень...

Соня заходилась розправляти рушнички під випічкою. Ми працюємо разом вже три роки. Обидві без постійних відносин. Якщо Соні ще вдається зустрічатись місяць–два з черговим хлопцем, то у мене взагалі сумно. Напарниця називає мене переляканою, я ж просто не люблю «нових» людей.

Кажуть, що американські індійці можуть прийти до сусіда, мовчки палити пів години й піти. І це вважається цілком звичайним спілкуванням. Звичайними ідеальними гостинами, як на мене.

До приміщення зайшла літня пара. Вони вітаються й обирають випічку.

— То як, — Соня дивиться на годинник на стіні, — ще годинка і гуляти?

— Ні. Сьогодні додому потрібно. Прибирання чекає.

— Дашо! Прибирання не зігріє вночі й квітів не подарує. Що ж ти така нудна! Я з Вітькою на море їдемо. Гайда з нами!

— Еее... Наступного разу, гаразд?

Вона роздратовано цмокнула, наче я прошу її шукати мені хлопця.

Після завершення робочого дня таки втікаю додому від настирливих друзів. Годую місцевих котиків сосисками в тісті й, погладивши кожного, крокую далі. Здається, я знову зустрілась поглядом зі світло-сірими очима. Не певна... Після роботи в голові — тисячі облич.

Вдома чекає улюблене крісло на балконі, солодкий чай і новий любовний роман про агентів під прикриттям. Ідеально! Моя брехня подрузі виправдана.

Наступний робочий день (останній перед вихідними) почався з вереску Соні про те, що вчорашній хлопець у бейсболці слідкував за мною з авто, коли я вийшла з магазину.

— Соню, не мудруй! Можливо, він просто тут живе ось і все, — намагаюсь заспокоїти подругу.

— Ну звісно — схрестила руки під грудьми. — Я до відкриття магазину дзвонила Вовчику ІТ-шнику, він переглянув відеозапис і виявляється, що цей хлопець періодично приїздить протягом дня і стоїть за рогом, он там, — Соня скинула рукою в сторону панорамного вікна, — він слідкує за тобою, Дашо!

Наш магазинчик має два панорамних вікна. Знадвору перед ними стоять горщечки з квітами, а всередині — три круглі столики. Швиденько йду до того місця, з якого за мною начебто слідкують. Соня відверто дратує своїм галасом. Це ж я зачитуюсь романами, а нездорова параноя чомусь у неї.

Зупинилась біля бордюру, навпроти вікна магазину. Трясця! Мій кавовий куток, як на долоні. Навіть квіти не ховають. Ох, лихо. Серце миттю загупало у скронях. Потрібно заспокоїтись, це просто безглуздий збіг.

Озираюсь, авто начебто всі знайомі. Можливо, хлопець гостює у когось, чи… Чи ще щось... Моя квартира у сусідньому дворі, буквально 5 хвилин ходу від магазину. І повертаюсь додому не поночі, отже, боятись нічого. Тут постійно людно.

Повертаюсь на робоче місце. Перші покупці, знайомі. Я нервово смикаю під коричневим фартухом коротку сукню. От закортіло сьогодні вирядитись, ще й волосся розпустила, легкий макіяж… Навіщо? Щоб вкрали?

Готую каву і сьорбаю прямо на робочому місці. Соня обслуговує покупців і теж просить каву. Поки в магазині порожньо, ми можемо собі дозволити перерву.

До обіду все спокійно, періодично поглядаю в панорамне, там — порожньо. Отже... Параноя. Сьогодні не читатиму.