Ти, Я і наш Весняний Дощ

Тому, з ким постійно стаю магнітом для дощу

Весна… Дощ… Які відчуття вони викликають у вас? Колись я ненавидів і те, і інше. Пору року – за її підступність. Ця зеленолиста хитрунка щороку вводила мене в оману привітними сонячними променями та підбивала зарано розстібати куртку. Починалося все добре. Теплий вітерець ніжно обвивав мій стан, тіло наповнювалося енергією й любов’ю до життя по самі вінця. А на ранок наступного дня я прокидався з застудою. Вже не знаю, чому я не вчився на власних помилках, але ця історія повторювалася щовесни.

З дощем, гадаю, і так всім все зрозуміло. Та про всяк випадок уточню: не люблю мокнути. Щоб там поети не говорили, а холодні краплі, що в свої зіркові хвилини здатні дістатися аж до білизни – це неприємно.

Та якось сталося диво. Два моїх «вороги» природнього походження об’єдналися у весняний дощ і подарували мені її.

Того року травень видався дуже теплим. Люди, що снували вуличками у літньому одязі, охоче купували морозиво та охолоджуючі напої. Я розмістився на лавочці у затінку дерев. Чув, як деякі перехожі називали їх айвою, але стверджувати не стану. То були відносно невисокі рослини з сильно розгалуженими гілками, світло зеленими широкими видовженими листочками, опущеними до низу, і квітами, дуже схожими на абрикосові, але дещо більшими. Хоч виглядають вони красиво, нюхати я б не радив – аромат не для кожного. Втім мені і бджолам дуже навіть подобається, а те, що мою лавочку багато хто оминав, лише на краще.

З насолодою розкрив книгу. Що саме читав, не пам’ятаю, але то точно була фантастика. Власне, у вісімнадцять я іншими жанрами і не цікавився. Та задоволення моє тривало не довго. На сторінку впала крапля, одна, дві… п’ять… Вони розпливалися на чорних буквах і розбурхували маленькі хвильки під ними. Я поспішив закрити і заховати книгу до рюкзака. Підняв очі і побачив її. На мить здалося, що зі сторінок мого чтива явилася ельфійка.

Ні, не подумайте, з вухами у дівчини все гаразд, жодного натяку на загостреність. Але вона була такою красивою! Низенька й мініатюрна, ніби статуетка балерини. Біляве волосся хвильками обліплювало молочну шкіру обличчя і плечей. Маленький легкий природній рум’янець на щоках, акуратний носик і ніжно рожеві пухкі губи під ним, які чомусь нагадали мені пелюстки тюльпанів.

Чарівна незнайомка тремтячими маленькими кроками дріботіла вперед, склавши руки над головою, що геть не рятувало від маленьких, але рясних крапель дощу. Тоненька сукня трохи нижче коліна геть промокла і завзято прилипала до ніг. Дивлячись на це, я нарешті усвідомив, що й сам весь мокрий.

За секунди розкрив парасольку і кількома широкими кроками дістався до дівчини.

– Ой, – відскочила вбік. Певно я занадто раптово підійшов.

– Не тікай, – ступив крок до неї, відчуваючи як посмішка відбиває в мене права на власні губи. Про ступінь її адекватності вирішив не задумуватися, для власного ж блага.

– Д-дякую, – схоже, мій оскал коливався в межах допустимого, бо вона також зробила крок назад до мене.

– Не хотів лякати. Просто від твоїх спроб закритися руками від дощу аж боляче стало.

– А як ви самі примудрилися так змокнути, якщо маєте парасольку таку завбільшки, що трьох заховати можна? – вона геть не перебільшувала. Моє чорне одоробло з дерев’яною ручкою дійсно вражало розмахом. Хтось такі купує, щоб зручно було йти в парі, а я для себе коханого, аби звести вірогідність намокання до мінімуму. І, чесно кажучи, це вперше я з кимось поділився своєю парасолькою.

– Старий став, повільно реагую. Поки згадав, куди поклав, поки дістав, поки розкрив… – не зізнаватися ж, що ледь очі не розгубив, так витріщався на неї.

Вона хмикнула, але смішок таки стримала. З обличчя було помітно, що крутиться щось на язиці, але не наважується сказати. І у мене миттю з’явився здогад:

– Так-так, студенти старіють швидко. Лише другий курс, а виглядаю, мабуть, як дідусь.

Її очі забігали. Моя версія підтвердилася. А сама винна – нічого ото було на «ви» до мене. Я майже закохався, а тут різко на тобі – відчуй себе стариганом. Хоча, варто зазначити, виглядала моя ельфійка дуже юною.

– Та не хвилюйся так, – раптом аж боляче стало від тих її роздумів, що мені відповісти на мої дотепи, які відображалися на обличчі дівчини. – Я просто хотів сказати, що не потрібно мені викати. От тобі скільки років? – поставив питання, яке за поширеною думкою не можна ставити дівчатам. Дурниця, як на мене. Для душі, спілкування і почуттів важливіший психологічний вік. Проте, календарний потрібно знати, аби впевнитися, що не відгребеш від її батька… чи просто людського осуду.

– Шістнадцять, – сказала так тихо, ніби соромиться своїх років, а потім гордовито підняла підборіддя і додала: – Вже школу закінчую.

– Он як, – не зміг стримати сміху, але про себе неабияк потішився. Якщо намагається урівняти нас, то  певно і я їй сподобався. Логічним було б подумати ще й про варіант з особливостями характеру, але хто мислить розумно, коли дах зносить?.. – А звати тебе як, випускнице?

– Яна.

– А я – Марк.

Нарешті ми рушили з місця. Дівчина йшла по лівий бік від мене. Тобто, враховуючи, що ми знаходилися під одною парасолькою, яку я тримав правою рукою, наші пальці ні-ні, та й зустрічалися. Я майже фізично відчував, як Яна нервово відсмикує руку й притискає її до своєї ноги. Хотілося заглянути в обличчя дівчини, зчитати, чи також її б’є током зсередини від цих випадкових дотиків, половину з яких я безсоромно підлаштував. Але стримувався, бо не хотів налякати.