Тихе полювання

Під ногами шурхотить помаранчеве листя, павутиння зачепилося за вершечок бузини й виблискує сріблом на сонці. Бабине літо – мінливе, хоча й сміється ще теплим промінням сонця, ще дарує людям подих днів, коли хочеться забути про всі турботи й гайнути в ліс, аби потонути в морі високої трави чи з гілля розлогого дерева спостерігати за тим, як пливуть понад землею хмари.

Під килимом листя й сухої трави – ціле сімейство опеньок. Хвацько хизуються модними капелюшками, так і просячись в козуб. Маркіян похапцем збирає гриби, акуратно зрізуючи їх маленьким ножиком, озирається, чи хто, бува, не йде за ним назирці. Мимохіть кидає погляд на мухомор, що червоніє на сонці. Не втримується, - витягує фотоапарат і робить кілька світлин. І вже не знає, чи це «тихе» полювання, чи фотополювання, бо й те й інше йому до душі.

• минулого року ми йшли з братом по гриби, повсякчас доводилось розшукувати малого в найглухіших закутках лісу, бо відтоді, як йому подарували фотоапарат, став мимовільним заручником цього винаходу цивілізації. От і тепер стоїть, знимкуючи стовбур висохлого дерева, на якому рівними рядочками ростуть опеньки. І як він їх знаходить? Напевне, одного азарту для цього замало. Деколи друзі сміються, що гриби самі стрибають у кошик до Маркіяна, бо знають, що перш ніж потрапити в борщ, вони прикрашатимуть сторінки усіх соціальних мереж. Брат із радістю підтримує цю легенду. Маркіян – справжнє дитя природи, через це батьки мають чимало клопотів, бо повсякчас він мусить втрапити в якусь халепу – то ногу вивихне, стрибаючи з кручі, то потрапить у мисливську пастку. Отож мушу ходити за ним назирці, хоча і мені, і йому не до душі такі детективні пристрасті.

«Дивись!» – шепоче Маркіян, вказуючи на високу сосну, що росте неподалік. На початку я не розумію, що цікавого він там побачив, аж доки мій погляд не наштовхується на руду пляму, яка поволі зникає в гіллі дерева. На світлині білка – руда і кумедна, з витрішкуватими чорними, як ґудзики, очима. Смакує горіхом. І доки я чищу опеньки, бідкаючись, що цього разу брат знову назбирав значно більше від мене, малий хвалько показує світлину хвостатої красуні рідним, а ще розповідає небилиці про те, як опеньки самі стрибали в його кошик…