Травневий дощ

Увертюра.

    Повітря було наповнене весною… Кожна його краплинка несла у собі цвіт магнолії, аромат нарцисів, тюльпанів та запах ледь розпущеного листя. Цей букет, розмитий краплинами травневого дощу, рознесений легкими подувами вже теплого вітерцю наповнював весною усіх перехожих, заповнюючи їхню внутрішню пустоту…
    Вона була однією з тих перехожих. Вона намагалася оминути найменші калюжки, не змінивши кольору своїх білосніжних балеток. Вона відчувала легкі краплини травневого дощу на своєму ніжному обличчі й на каштановому волоссі, розвіяному вітерцем. Вона не наважувалася розкрити свою чорну парасольку, боячися завадити цій весняній казці квітучої зелені та дощу… 
    Краплини дощу частішали, залишаючи на вже утворених маленьких озерцях ледь видні хвильки, які зникали кругами. Аромат квітучо-зеленої весни посилювався з кожним її кроком. Для того, щоб повністю відчувати усю глибину тієї тендітної навколишньої краси, вона легким дотиком руки розпустила над собою захисну чорну парасольку, яка ще краще відтіняла зелень навкруги.
    Вона почала рахувати краплини, які ледь чутно опускалися на поверхню над нею. Один, два, три… Один, два, три… Один, два, три… Це був травневий вальс, сплетений квітучою зеленню та мелодією дощу й гомону навколо…
    Відчуття краси, змішане з нотками ностальгії наповнювало її і виливалося у мрійливий потік щастя та забуття. Перед її очима постав образ коханого і її серце наповнилося ніжною та тендітною любов’ю. Вона так його любила… На її устах заграла ледь помітна усмішка, а в очах засвітився сонячний вогник… Вона була вже не тут – її думки були поруч з ним у тому казковому травневому мрійливому світі, повітряно-солодкому вигаданому замку…
    Вона йшла по вмитій дощем акуратній доріжці, витаючи у своєму ідеальному палаці пам’яті. Назустріч їй йшли якісь люди, які не відчували навколишніх чар, й тому голосно сварилися брудними словами між собою. Це повернуло її до реальності. Вальс зупинився. Під час чергового кружляння їй боляче наступили на черевичок…
    Вона відкинула назад своє довге неслухняне волосся, струсила з парасольки краплини дощу, викинувши разом з ними усілякі болісно-мрійливі думки, й різко пришвидшила крок, отямившися від травневих дощових чар, поспішаючи до свого дому. 
    Повернувшись у свою високу квартиру, вона потрапила у звичні тенета сірих дощових буднів. Вона вже не помічала магії травневого дощу й квітучої зелені у вікні. Відчуття й почуття змилися раціональною реальністю, замкнувши усі сердечні повітряні замки на іржавий замок.
    Замість буяння зелені засвітився екран ноутбука, мелодію тендітних крапель дощу замінив звук клавіатури, а весняний квітучий букет зам’явся запахом напівфабрикатів з мікрохвильової печі. Химерне зелене листя, розгойдане травневим вітерцем, набуло прямих форм старих наклеєних шпалер.
Посеред цієї модерної досконалості сиділа вона, щохвилини перемикаючись між різними соціальними мережами, очікуючи на віртуальну появу свого принца на білому коні. Насправді вона не признавалася собі, чому це робила, виправдовуючись якоюсь роботою, яка ніколи не починалася й, відповідно, ніколи не закінчувалася.
    Пройшла година, потім ще одна… Він так і не з’явився… Знову, це вже третій день поспіль, коли її зайнятий об’єкт притягання не мав часу, щоб отруїти себе, хоч трохи опроміненням екрану ноутбука. Ну й прекрасно! Не потрібен він мені. Мені й самій добре, здалися мені проблеми якісь на мою голову. Не буду з ним говорити, хай собі не думає, що мені він потрібен. З цією думкою вона, зціпивши зуби, натиснула червоний хрестик, закриваючи браузер.
    Вона знала, що потрібно зайнятися чимось корисним, на кшталт підготовки до занять, але всі думки кружляли навколо однієї точки простору – його зайнятості. Чим можна таким займатися? Невже це так важко відкрити хоч якусь соцмережу?! Така його поведінка просто виводила її з себе…
    Спочатку вона не звертала уваги на часті повідомлення, довгі розмови і тд. Так, їй було цікаво й класно, але вона не припускала, що за всім цим щось ховається. Точніше, вона хотіла в це вірити, але боялася, і тому старалася не впускати до свого серця солодкі думки про можливу симпатію. Він все зіпсував. Поїздка додому довгим потягом й розмова протягом п’яти годин розставила всі крапки над “і”, тобто завершивши всі недоказані ним фрази бажаними для неї закінченнями. Вона переконала себе у цьому. Вона вірила в це, забуваючи час від часу про буденну раціональність. ЇЇ ранок починався з думки про нього і про їхню цілком випадкову, а насправді детально продуману, зустріч в університеті й завершувався перевантаженням соціальних мереж з надією побачити його у мережі. Вона потрохи узалежнювалася від нього. Вона падала все далі й далі в бездонну прірву з відсутнім дном, сама того не помічаючи, хоч усі навколо це знали, у тому числі й він.
    Остаточно залежність прийшла неочікувано й майже непомітно під виглядом омріяного хеппі енду, якого як вона тоді не знала майже не існує. Це було як смертний вирок. Він запропонував прогулятися. Просто так. Проте вона цього не знала, або знала, але як і більшість людських істот вирішила бачити те, що хотіла. Вони погуляли. Для неї це було найкраще побачення в житті, для нього це не було побачення. Вона заснула з вдячністю і з мріями на майбутнє, а він просто заснув.
    Це був просто якась пекельна суміш найсильніших у світі наркотиків. Вона не виходила зі свого сонячного повітряного палацу, а він ходив по землі, зрошеній весняними дощами. Вони їздили разом додому, але він виходив раніше, залишаючи на її серці шрам екзистенціальної реальності й переконання нереальності її власного світу. 
    Потім їй трохи полегшало. Вона навчилася дихати самостійно буквально кілька тижнів тому, але ненадовго. У неї знову зародилася надія, яка здійняла брижі на її холодному внутрішньому плесі. Він почав повертатися з нею додому, розмовляючи на весь веселковий спектр тем. Вона починала відчувати весну в собі, кожною частинкою свого тіла, так як сьогодні. А потім це закінчилося. Всередині настала осінь, холодний листопад. Він став зайнятим. Дуже. Настільки, що не мав часу на неї і на їхні прогулянки додому. Вона сумувала. Її обтяжувала самотність. Вона скаржилася, нарікала, а потім перестала. Не бажаючи створювати неможливу підробку есенції любові у нього,  як їй радили чорні ворони, вона просто здалася, хоч і підсвідомо. Просто змирилася, почавши з простого кліку, який завершив великі невиправдані очікування…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше