Тримай двері

Я майже впевнений, що частина з описаних нижче подій є лише витвором моєї уяви, однак відділити реальне від вигадок тепер уже не в змозі. Подумки я час-від-часу повертаюсь до цього епізоду мого життя, але пам'ять поступово тьмяніє, тому й пишу зараз ці рядки, аби назавжди закарбувати його.

Почну, як це прийнято в аматорських мемуарах, здалеку.

Належу я до невмирущого племені тих бурлак, що при першій же нагоді завжди готові швидко зібрати наплічника й вирушити в мандри, аби кудись подалі від людей. Члени цього племені готові терпіти спеку, холод, дощ, сніг, важкі фізичні навантаження та інші незгоди заради коротесенького перебування на вершині, чия назва абсолютно нічого не скаже переважній більшості населення цієї планети. Тому це радше не плем’я, а секта, що поєднує людей різних статків, віку, походження й навіть, ви не повірите, політичних переконань, і азм єсьм вірний адепт цієї секти. «Волоцюга!» - не раз казала мені мати, коли я збирався в чергову подорож, і поряд з материнською любов’ю до сина в її словах відчувалося повна ворожість до того способу життя, який відволікає її чадо від можливої сім’ї та кар’єри. Якби дати моїй матері можливість, вона б знищила б усі рельєфні надлишки на світі!

І так вже склалося, що у серпні я отримав довгоочікувану відпустку на три тижні, а отже мав розпочатися Великий Літній Похід. Я ще задовго до нього обдзвонив усіх моїх знайомих-«гороманів», але виявив, що ніхто з них піти зі мною не може. Залишався ще перевірений у численних походах «бойовий побратим» Валєра. Проте й тут мене чекав облом! За чотири тижні до описаних мною подій, Валєра одружився і, звісно, ні про які походи мови не могло бути. Новоспечена дружина Валєри мене на дух не переносила, цілком справедливо вважаючи, що я є головним підбурювачем поїздок її благовірного від неї у далеку глухомань. Ще на їх весіллі вона невдоволено зиркала на мене, коли я заводив фз Валєрою розмови про наші походеньки в Карпатах і на Кавказі. Тому цього разу вона вирішила показати, хто в домі справжній господар, і рішуче заявила Валєрі: або я, або ЦІ гори! Було кумедно спостерігати, як 190-сантиметровий здоровань понуро вибачається переді мною, що не зможе піти, бо на нього нагримала його жіночка (зріст - метр шістдесят). Звісно я сказав йому, що все розумію, похлопав по плечі, і пішов збирати наплічник.

У якості об’єкту для залицяння обрав я хребет Фегераш, що у Румунії. Ще на травневі вихідні разом із іншим своїм товаришем я спробував було його пройти, але спіймав рішучого облизня, зустрівши високі сніги та шквальний вітер. І цього разу я мав намір неодмінно довести справу до кінця.

Тому після доби в дорозі із трьома пересадками, я стояв перед початком підйому на заповітний хребет, який цього разу цнотливо заховався в тумані, що аніскілечки не зменшувало моєї рішучості щодо нього. Але вже через кілька годин руху на підйом я подумки матюкав все і вся. Подумки, бо матюкатися вголос за відсутності слухачів не було сенсу, а дихалку все ж треба було берегти. Я матюкав погоду, Румунські Карпати, свою рішучість, нерішучість моїх друзів, знову погоду, важкий наплічник, куди я наскладав забагато зайвого, відстані, які я занадто амбітно запланував, і знову погоду… Чому так часто погоду? Бо вона була перемінною, як любов рядового українського виборця – у той день спека постійно змінювалася густим дощем із вітром, і мені лише залишалося спостерігати, що саме крапає з моєї панамки – власний піт чи дощ. Лише під вечір погода більш-менш устаканилася, припинивши свої дощі та заховавши сонце за хмари.

Того дня останню ділянку свого маршруту, вже по хребту, я пройшов разом із групою румунських туристів, із якими спілкувався англійською. При цьому розміром свого наплічника я їм беззаперечно доводив, що українські гірські туристи – найсуворіші туристи у світі. Румуни вибралися погуляти на хребет усього на три дні, й відповідно мали дуже легкі наплічники. Я ж умудрився напакувати 100-літровий рюкзак повністю: у мене був намет, мотузка на 50 м, «залізо», а їжі замість запланованих 12 днів, я, за давньою куркульською традицією, взяв аж на 14. Отож витримувати темп моїх нових супутників довго не зміг і після години спільного переходу, ми розпрощалися. Перед прощанням, румуни попередили мене, що на завтра очікується «big rain», який може тривати кілька днів.

Коли наступного ранку, прокинувшись о п’ятій, я виглянув із намету, то згадав ці слова про «big rain» – все навколо затягнуло важкими темними хмарами, які гнав сильний вітрюган. Нашвидку поснідавши, я почав збиратися, і не даремно – «big rain» розпочався чітко в той момент, коли я примостив свій наплічник за спину і заклацнув поясний фастекс. Злива, як це і має бути в горах, була сильною і невблаганною. Ні плащ, ні штормовка не рятували від вологи, тож скоро я промокнув повністю. Але найгіршим був не дощ, а саме вітер. Він змушував краплини дощу летіти майже горизонтально, а окремі його пориви ледь не збивали з ніг. Тож іти по хребту я міг перебіжками, час-від-часу зупиняючись, аби втриматися на ногах і перечекати ці різкі посилення. Подумки, тепер я дякував своєму наплічнику, якого ще вчора так матюкав, бо доки я йшов, він зігрівав мене. А ще він давав хоч якусь гарантію, що на такому вітру я не повторю долю Еллі з її будиночком із «Чарівника Смарагдового міста».

Нарешті я дістався озера, біля якого планував ночувати вчора. Там вже стояло із десяток наметів, й очевидно, що і мої вчорашні знайомці-румуни були тут теж. Дев’ята ранку, а в наметах не було жодних слідів руху. Заховавшись від вітру за камінчик, я став розмірковувати, що ж робити далі. Через 5,5 км я мав дістатися гори Щербота, за якою починався цікавий скельний гребінь, на який лізти в таку погоду було гарантованою заявкою на самогубство. Але й ставати о 9-й годині ранку на бівак зовсім не хотілося, хоч далі відомих мені джерел питної води не було. Тож я прийняв воістину «соломонове» рішення – напакувати в наплічник в усе, що тільки можна, питної води, а потім пройтися далі й стати під горою Щербота, очікуючи в наметі на придатну погоду. Сказано-зроблено, і нові 4 кг доповнили вагу, а я знову перебіжками продовжив свій рух. Та десь на півдорозі до запланованого я уздрів старого знайомця – рефуджію Скару.