Твоя доля кличе тебе...

частина 1. минуле.

Частина 1. Минуле.

 

ПЕРЕДЗ'ЯВА.

Ти, як завжди, з'являєшся раптово. Своєю появою ти руйнуєш мій душевний комфорт. Ти, брешеш, як завжди, брешеш, але я граю за твоїми правилами, тому мені нічого не лишається як повірити, вірніше, зробити вигляд, що я вірю тобі. Як  я стомилася грати в цю гру кішки-мишки, де ніхто не знає, хто він – кішка чи мишка, де мишка думає, що вона – кішка, а кішка стає мишкою... А потім виявиться, що це така гра на двох, де кожен почергово... як садо-мазо... хто з нас іграшка, а хто гравець?  Чи ми обоє тішимо себе ілюзіями, бо кожен уявляє себе гравцем і не хоче погоджуватись з тим, що грають його... навіщо ми взагалі почали цю гру? Адже знали наперед, що в кінці немає призу з виграшем, а є спустошення і взаємна ненависть... exit – error inside!

«Це може спрацювати безвідмовно:

страх потоне в посмішці,

сумніви розбіжаться геть:

від несподіваного і яскравого прозріння»

Ричард  Бах

Я прочитала цю фразу в «Кишеньковому довіднику мессії» Ричарда Баха, коли взяла її, щоб погадати, що чекає мене  далі... Першою в очі кинулось – «…книга, загублена в «Ілюзіях»…

Загублена в ілюзіях … Це про мене…Раптом прийшло осяяння. Ось і  погадала. Загублена в ілюзіях …. В ілюзії стосунків… З тобою, з ними…Зі світом... Із життям. А якщо не губитися  в ілюзіях, а приймати тільки голі фак-ти (фак- ю)…Нема і не було ніяких стосунків… Я сама…

Дивлюсь за вікно. Там темно. В темряві лише чути шум дощу.

Ти питаєш мене, куди я їду. Я не скажу тобі… Нехай це буде моя таємниця. Може ти колись дізнаєшся про це…. Коли прийде час. А може, ніколи…Не хочеться бути лялькою в чиїхось, зовсім не надійних руках…

Пустий стіл.  Кладу на нього ключі від квартири. Більше вони мені не знадобляться.  Клацання замка. Зупиняюся за порогом. Стою, чекаю. А може ти все таки захочеш знати, куди я. За дверима - мертва тиша. Зрозуміло. Я пішла.

Ти точно маєш чути шум машини, що виїжджає з двору. Кидаю оком на телефон. Він мовчить. Отже, я вільна…Де ти, моя доле? Та що начеб кликала мене…

Я все одно буду вести цей репортаж для тебе.  Нехай тільки в своїй голові. Якщо ти його коли-небудь прочитаєш, це буде означати - я так хочу. Це значить - мені більше не болить…Все, я поїхала прощатися з минулим.  

Виїжджаю з двору в сірості передранкового пробудження. Машина минає джипа, з вікна якого протягнуто два паси чи ремені, вони прив’язані до двох здоровенних собак, які біжать поруч з машиною. Смішно. Скоро-скоро я залишу цей театр абсурду…

Виїжджаю за місто, повертаю до високої огорожі. Зупиняюся перед нею. На задньому сидінні величезний оберемок червоних гвоздик, збираю в руки, тихо йду…

Облуплені стіни колишнього монастиря….На залишках муру вивіска - психоневро…

Проходжу мимо, за мурами - просте кладовище. Ряд могил. Увага вихоплює одну, скромний хрест, ім’я без фото.

Ось я і прийшла до тебе, мамо…

Я не знаю, як усе було насправді, та мені здається, якось так…Маленькі кусочки мозаїки сусідських розповідей склалися в якусь таку картину…

 

З”ЯВА ПЕРША.

МАМА МАРІЯ.  «КУПІТЬ МОЮ ДИТИНУ».

Центральна вулиця районного містечка. Шум натовпу, майорять прапори, чути гасла, якесь шумовите «ура»…. Музика, марші, кульки, яблуневий цвіт з паперу.  Першотравнева демонстрація. На трибуні солідні «дяді», керівництво, райком партії, все таке поважне. А внизу міліціонер грубувато проштовхується крізь натовп - жінка в натовпі з річною дитиною на руках чіпляється до перехожих:

– Купіть мою дитину, чоловік в Сибіру, хочу поїхати до нього, треба грошей, купіть мою дитину...

Міліціонер грубо хапає її, тягне, вона виривається, кричить, люди розступаються. Шум наростає. Крізь натовп проштовхується чоловік середніх років у костюмі й краватці, зупиняє міліціонера, питає, що сталося. Вислухавши, бере жінку під руку, говорить із нею поважливо, майже лагідно, веде за собою. Натовп змикається за ними.

Райком партії. Кабінет І секретаря. Жінка сидить на кутику крісла, тримає дитину на руках. Чоловік скидає піджак, вішає на спинку крісла, сідає за стіл, витягає цигарку, та так і залишає незапаленою…

- Як ти можеш, це ж твоя дитина!

- Я вже не можу. Чоловік у Сибіру. Я хочу поїхати до нього, грошей не маю. Купіть мою дитину, бо собі щось зроблю і її...

- Добре, може так і краще для вас обох.  

Відкриває сейф, дістає гроші, простягає їй.

  • Я скажу водію, щоб відвіз тебе.

На хвилину виходить. Потім веде її до машини, садовить, - про результат повідомиш- кидає водію - машина їде.

Секретар повертається в кабінет, дивиться на сплячу дитину в кріслі, витирає лоба, сідає за стіл, складає долоні перед обличчям, похитуючись, дмухає у молитовно складені долоні. Виглядає так, наче від намагається прийняти рішення, але не може вибрати яке. Потім зітхає, відкидається на спинку крісла і знімає телефонну трубку...



Галаніка

Відредаговано: 30.08.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись