У провулку майже визріли груші...

...

У провулку майже визріли груші. Тепла, тягуча осінь обмітала хворобливим різким вітерцем сріблясте павутиння з гілок; з ранку, о восьмій, сонце і місяць пошепки ділили небо, і, клацаючи, падали каштани – розпадалися й віддавали світові теплу ще від серпневого сонця, викохану серцевину.

Чергова осінь, черговий мамин день народження, мамин теплий, зігрітий останніми пекучими спалахами виноград з лози, сонні кури не просять попоїсти, мовчки сидять і дивляться на блакитне вересневе, ще гаряче небо. Весь світ сонний, зніяковілий від тепла.

Марина час від часу дивилася у віконце, готуючи обід на маминій літній кухні. Через відчинені двері летіли знахабнілі та злі мухи, тут на них чекала липка стрічка, на якій вже й не було місця. Від дрібно порізаної цибулі виїдало очі, одяг просотало запахом смаженої курки, галушки киплять, показуючи жовтенькі боки та плигаючи з кип’ятку, червоний від буряка та перцю борщ поважно булькоче у великій каструлі, очікуючи на капусту та часник.

Христя сиділа на ґанку, дивилася підсліпуватими очима на заполошену курку, яка репетувала, мов її ріжуть на холодець. Курка була худа й майже без пір’я через єдиного на весь двір півня, що топтав її де спіймає. Христя дивувалася цій старій та вже майже непотрібній в господарстві птиці. Вона нагадувала її саму, хіба шо Христя не може нестися, а стара курка могла, ще й як. Саме тому її ще тримали, а інакше вже б давно зварили й з’їли, тай й забули.

З літньої кухні повітрям неслися різні смаки, вже хотілося щось поїсти, та може й поспати, якщо роботу встигнути поробити. Христя завжди мріяла подрімати по обіді та після роботи. Але ж та клята робота ніколи не кінчалася, завжди знаходилося щось нове, а там вже й вечеря, та й мити п’яти та й лягати спати.

Свіжі галушки з картоплі, борщ, та смажена курка нестерпно пахтіли. Христя перебрала гречку і зараз сиділа на ослінчику та й ловила останні теплі проминці сонця, які так ніжно обіймали, гріли у грудях та терлися об Христини старі щічки, які досі ще рум’янилися через погані судини. 

Від сонця відчувалося тепло, пронизливе, стійке, те, що не розтане швидко на осінньому вітерцю. Христі те все нагадувало, як тепло шурувало молоко у грудях. Теплесеньке, воно бігло, розпираючи груди, ніби просило швидше годувати дитя, швиденько прикласти маленького міцного ротика до грудей і дати напитися досхочу.

Христя пам’ятала, як зараз, свого першого малюка, який упивався її молоком, хапав так, немов не годували його цілісінький день. І тоді все навкруги завмирало, не дихало, пливло тихенько, беззвучно, не турбуючи голодне дитинча ані на хвилину. І тільки тихе плямкання було чутно. Іноді здавалося , що дитинка так міцно спить, що й не дихає, а потім наче б то просиналася та згадувала, що дихати теж потрібно, починала задихаючись, хапати повітря ротиком. А молода Христя тоді відривала від грудей, сміялася, що таке голодне, як цуценя, піднімала , щоб повітря вийшло, щоб молоко не пішло не в те горло і дивилася на рожевий ротик, якій все ще плямкав, шукаючи материних грудей з молоком. І коли блакитні, молочні очі здивовано розплющувалися, дивлячись з подивом та докором, остання біленька крапля молока стікала на підборіддя, а кирпатий носик у жовтих веснянках невдоволено зморщувався, Христя знов прикладала дитя і насолоджувалася…

Й досі нічого кращого, а ніж відчуття, як дитина ссе молоко з грудей, Христя за все своє життя не відчувала. Дітей в неї було десятеро, а дожили до семи рочків тільки троє. Тому всіх решта вона для себе звала «дитинка», поєднуючи у пам’яті всі риси, всі спогади про дітей в одне єдине нагадування.

З залізничного переїзду відізвалася електричка, яка так важко зупинилася, а потім швидко та бадьоро поїхала, начебто їй не стільки років, як Христиній доньці. За Заводською вулицею, на вузенькому пасовищі кричало знервоване електричкою теля, якого уперше привели пастися на рештки пожовтілої трави. Христини руки ще щось шукали, вимацуючи зернятка гречки на стільці. Стілець був старий та міцний. Ще батько Христі робив того стільця, щоб подарувати на весілля дочки. До того стільця колись була пара, але ж не все в житті свято – розпарували. Чоловік Христі мав важку вдачу, тож одного дня той стілець майже не зламав Христину вузьку спину, а удару о ґанок вже не витримав. Той самий ґанок, де зараз вона сиділа.

От так і люди. Живуть собі парою, але ж спокою не мають, хтось обов’язково розіб’ється. Й якщо не о ґанок, то об іншу життєву скелю. Повіки зімкнулися і стара задрімала. Вона могла час від часу не залежно від того, чи ранок, чи вечір несподівано заснути на якусь хвилину, чи більше. М’яко падаючи у дрімоту, не дістаючи до сновидінь, але ж щось там таки було, майже реальне.

Лікар сказала, що то не сон, то кров у повіках рухається, а у вухах гуде. То й і уявляється щось на кшталт сновидіння. Але ж спати треба більше, то у такому поважному віці поганий сон, то не добра ознака. Христя лікарці не вірила, бо її власна бабуня казали, що людина завжди бачить сни, але не завжди їх пам’ятає. Ті, хто добре пам’ятають, можуть розгадувати сни, але таких людей небагато.

Коли Христя була молодша, то бачила й пам’ятала. Бабуня навчила розгадувати, тож Христя і собі і сусідці розгадувала. Аж поки не сказала тій, що чоловік її може померти, а сама вона захворіє. Після того розгадування їхній дружбі прийшов кінець, аж до взаємних образ через межу в городі. Невдовзі чоловік сусідки і справді помер, але ж хто тепер буде перший вибачатися?

–  Марина! – Христя прокинулася і злякалася, що все проспала й дочка поїхала. – Марина!

Хотілося води. Хоч скляночку. Бо у роті пересохло.

– Чого вам, ма?

– Води дай і йди сюди, –  важко сказала Христя.

Сон був не добрий.

Коли стіл під грушою вже був накритий білою скатертиною та клейонкою, поверх якої димів у тарілках борщ, пахтіли гарячи галушки у смаженій цибулі, та височіла курка зі скоринкою, натерта часником, а останній виноград у залишках старого павутиння блищав краплями води, Христя тримала в маленькій сухій почорнілій руці чарку з наливкою й мовчала. Марина мовчала теж, чекаючи на маму. Христя думала і дивилася під ноги, на трикольорову кішку, яка розтяглася біля столу. Кішка гралася з мухою, яка настирливо хотіла сісти кішці на рудого носика.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше