Пролог

- Дякую, Ангеліно Степанівно! – звернулася до мене НР великої будівельної компанії, яка нещодавно вийшла на ринок нашого міста, і в яку я намагалася влаштуватися на посаду першого помічника генерального директора. Секретарем насправді, але обирати не доводилося, бо я сиділа без роботи вже понад три місяці, тож всі мої заощадження станули, мов сніг. Останні два тижні я жила взагалі коштом своєї сусідки по квартирі.
- Ви мені зателефонуєте? – скептично пирхнула я.
На обличчі дівчини проступило здивування, а я обізвала себе дурепою.
- Ні, телефонувати вам ми не будемо.
Ну точно, не царське то діло – простим смертним завуальовано відмовляти. Одразу в лоба «Ви нам не підходите!»
- Ви нам підходите!
- Зрозуміло, дякую, - на автоматі відгукнулася я, підводячись. А потім до мене дійшов зміст слів менеджерки: - Стоп! ЩО ви сказали?
- Що ви нам підходите, - приязно посміхнулася дівчина, імені якої я не запам’ятала.
- Серйозно? – я все ще була не в змозі повірити своєму успіху.
- Ну, звісно, не я буду приймати остаточне рішення, а Олександр Михайлович. Але не думаю, що виникнуть проблеми. Зараз я зв’яжуся з ним, дізнаюся, коли він зможе з вами поговорити.
Я переварювала чудову новину, допоки Дарина Віталіївна (я підглянула, як її звати!) телефонувала генеральному з мого приводу, тож до розмови не прислухалася. В реальність повернулася, коли дівчина відклала телефон.
- На вас чекають за п’ять хвилин у кабінеті. Ходімо, я покажу вам дорогу.
Дарина Віталіївна взяла гарний темп, не відставати від неї й одночасно не накульгувати мені було не під силу, добре що дівчина не оглядалася, та й коридорами ми нікого не зустріли. Не те щоб я хотіла щось приховати, але й не хотіла, щоб про все стало відомо в перший же день. Шефові скажу, звісно, а решта колег дізнається потім, пізніше.
Про що дізнається? Про мою ампутовану ногу. Шість років тому, у сімнадцять, я сіла до товариша покататися на мотоциклі. Товариш був тверезий, шоломи ми понадягали, нікуди не поспішали, швидкості не перевищували, правил не порушували. Але нас це не вберегло: на перехресті, коли для нас загорівся зелений сигнал світлофора, Артем рвонув вперед. З іншого боку вулиці водій на позашляховику вирішив, що правила написані не для нього, тож намагався проскочити на червоний. Результат: у позашляховика подряпаний бампер. Ми ж так легко не відбулися. Шоломи, звісно, вберегли наші голови. Та й тільки. Артем відтоді пересувається у візку (але продовжує гайсати на вдосконаленому мотоциклі!) Я ж в тій аварії зламала ліву руку, три ребра, а ще мені розтрощило всю гомілку. І якщо вищезазначені пошкодження доволі швидко загоїлися, то нога додала проблем. Пів року лікарі боролися за неї, та кості не бажали зростатися, а плоть продовжувала гноїтися, постало питання про загрозу моєму життю. Було прийняте рішення про ампутацію, хоч я й була категорично проти – навіщо так жити, краще вже померти.
Не померла, та й життя, навіть без ноги, маю доволі пристойне. От би ще з роботою все вдалося!
За роздумами незчулася, як ми вже стояли у приймальні перед кабінетом. «Шевченко Олександр Михайлович» - говорив напис на дверях. Нас зустрічала усміхнена секретарка мого віку або ще й молодша. Тобто я справді буду виконувати функції помічника, а не варити каву?
Дарина з порогу (здалося, що вона побоюється шефа) оголосила про мій прихід і миттю щезла. Ого!
Я зробила нерішучий крок всередину:
- Доброго дня!
Мені назустріч підвівся приємної зовнішності (якби не владний вираз обличчя та холод у стальних очах) високий чоловік з вигляду років тридцяти п’яти-сорока (чи то серйозність додала йому віку?).
-Доброго дня, Ангеліно Степанівно! Прошу, - він вказав на стілець для відвідувачів і чинно стояв, поки я не опустилася на сидіння. Невже в наш час ще залишилися чоловіки, які дотримуються етикету? Дивно, але в душі приємно.
Зручно вмостившись і відкинувшись на спинку крісла, мій майбутній шеф почав:
- Я ознайомився з вашим резюме (коли тільки й встиг?). Дивовижно. Якщо тільки в ньому все правда.
- Який сенс мені брехати? Адже варто стати до роботи, як мій обман буде викрито, - спокійно відповіла я, хоч по спині пройшовся холодок від його тону.
- Справедливо, - кивнув він, проте так само холодно продовжив: - Але це не спиняє інших охочих.
Не знаючи, що відповісти на такий випад, я просто знизала плечима. Яке мені діло до інших? Мене цікавить моя доля у цій компанії.
- Перш ніж прийняти вас на посаду, я хочу наголосити вам на декількох правилах. Перше: ніяких спізнень, прогулів, прохань раніше піти, жодних виправдань задля цього я не прийму (суворо!). Працюємо відповідно до робочого графіка. Ми – нова компанія у вашому місті, тому можливі форс-мажори. Та від них, власне, ніхто не застрахований. Я можу викликати вас у будь-який момент і розраховую, що ви з розумінням поставитеся до наднормового часу, який звісно буде щедро оплачений (ну, власне, ніхто й не розраховував на легкі умови праці, а от щодо щедрості оплати – тут я маю сумніви). Ви маєте дітей? Стосунки?
Я мовчки похитала головою.
- Чудово! (я б могла посперечатися!) І дуже сподіваюся що найближчим часом, допоки компанія не стане міцно на ноги у вашому регіоні, а це років три-п’ять, у вас їх і не буде (оце так випад!). Я хочу, щоб ви, як і кожен наш співробітник, присвятили всю свою увагу розвитку компанії. Впевнений, надалі стане набагато простіше, проте перші кілька років проживемо у шаленому темпі. До речі, як у вас зі здоров’ям?
- Все добре. А чому ви питаєте?
- Бо лікарняні теж не входять у сферу інтересів нашої компанії.
Мабуть, казати про ампутацію такому вибагливому шефу не варто? Тим паче що лікарняних моя нога і не вимагає й аж ніяк не вплине на якість моєї роботи.
- Я здатна витримати високий темп, - впевнено зауважила я.
- У вас є до мене запитання?
- Так. Заробітна плата, вказана в оголошенні – це правда?
Питання було зовсім не риторичним, бо заявлений розмір зарплатні був набагато вищим за середній у нашому місті.
- Ні.
Ну, хто б сумнівався? Зараз запропонує мінімалку з якимись міфічними відсотками.
- Заробітна плата вища.
Овва! Так буває?
- Я розумію, що інтенсивні умови праці вимагають підвищеної винагороди.
Він назвав суму, від якої у мене мимоволі відвисла щелепа.
- І, звісно ж, понаднормові.
Все, Олександре Михайловичу! Я ваша з ранку і до вечора! Та і вночі теж!
- Ще питання?
Я хитнула головою.
- Ну що ж. Якщо вас влаштовують умови праці, то ви прийняті. На випробувальний термін протягом двох тижнів.
- Дякую. Коли стати до роботи?
- Як це коли? Зараз! Валерія, секретар у приймальні, познайомить вас з обов’язками.