Євангеліє від Пантери

Пролог. Книга перша. Розділи І-ІІ.

Та повернімося знову до того, що Цельс вкладає у вуста юдея, а саме до твердження, що мати Ісуса була вигнана своїм чоловіком-теслею після того, як була викрита у порушені подружньої вірності і народила від якогось солдата на ім’я Пантера (…). Погляньмо, чи не в осліпленні вони вигадали усю цю басню про Діву, що впала у блуд з Пантерою, і теслю, котрий вигнав її; чи не вигадали вони все це лише для того, щоби спростувати незвичайність зачаття від Духу Святого?

Ориген.

«Проти Цельса»

 

 

 

Родовід Ієшу. Його мати Міріам, [донька Анни] із Ізраїлю. Вона була заручена з чоловіком із царського роду, із дому Давида, на ім’я Йоганан. Він був законознавцем і таким, що боявся Неба (Бога). І навідувався до їхнього дому один молодик, Йосеф, син Пандіри (Joseph bar Pandirā), котрий накинув на неї оком. І ось якось вночі в одну із субот він зненацька прибув у її дім і знайшов її. Вона подумала, що це її обручник Йоганан, тому що обличчя його було приховано; і засоромилась його. Він обійняв її, проте вона сказала йому: не чіпай мене, бо у мене місячні. Не [зважаючи на це] і не слухаючи її слів, він оволодів нею. Від цього вона завагітніла.

«Тольдот Ієшу»

Страсбурзький рукопис

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРОЛОГ

 

– Лише один-єдиний бог у світі заслуговує на пожертви і справжнє поклоніння. Решта небожителів не варті навіть того, аби вголос згадувати їхні імена. Бо вони не захистили нас ні від панування варварів, ані від імперської тиранії. Навіть Олімп – осередок наших богів – став майданом, де чужинницькі воїни займаються військовим вишколом та випорожнюють свої шлунки і сечові міхури.

Ці слова, почуті якось від одного мандрівного філософа з Афін, вкарбувались у пам’ять Пантери ніби тавро, випечене на тілі худобини. Таке неможливо змити, зчистити, стерти з плоті. Його можна лише зрізати, ризикуючи відчути гострий біль і назавжди залишитись з виразкою на шкірі. Або ж затерти, припікши поверху іншим розпеченим тавром. Новий символ укоріниться глибше у тіло і напевне затулить собою попередній. Але він ризикує пропекти шкіру наскрізь, до самих кісток, ушкодивши м’язи та судини. Єдина користь – це тавро вже нічим не виведеш, його ніколи не позбудешся. Тож згадка незнайомого мудрагеля про якогось одного-єдиного бога, котрий заслуговує на пожертви і справжнє поклоніння, надійно вкарбувалась у свідомість Пантери. І, вкарбувавшись, час від часу спонукала його до пошуків Того, про ЧИЄ існування Пантера у дитинстві навіть не здогадувався.

Серед еллінів не прийнято лаяти богів, адже саме на них жителі Еллади покладаються у своєму повсякденні. Боги – то не просто вищі сили, то пращури народу, бо саме від олімпійців вони, елліни, ведуть власний родовід. Не дарма ж, дехто зі звичайних смертних еллінів, врешті-решт, отримав право здійнятися на Олімп і зайняти місце поряд з богами-олімпійцями. Наприклад, той же Геракл… Тож хіба можна вголос чи подумки принижувати тих, хто опікується еллінами щодень і допомагає їм у їхніх таки клопотах? Зневажити богів – то зневажити власних героїв. Озватися кривим словом про них – то накликати на себе і своїх рідних гнів та прокляття.

То невже усі земляки та рідні зневажили богів і накликали на себе нещастя? Тоді, у ще зеленому віці, почувши цю чи то аксіому, чи то парадигму, Пантера чомусь зацікавився словами незнайомця. А тому зухвало підійшов до нього, смикнув за хітон і, дивлячись на добродія знизу вгору, сміливо запитав:

  • А що то за бог, який заслуговує на наші пожертви і поклоніння?

Дядько озирнувся, здивовано поглянув на хлопчика, і чомусь невдоволено скривився.

  • Малий ще, аби знати те! – буркнув він і відвернувся геть, зневажаючи дитину.

Проте Пантера був настирливий, тож раз у раз смикав його за одяг і питав:

  • Що то за бог, якому я маю вклонятися?

Незнайомцеві не сподобалась дитяча обридливість, тому він рішуче рушив вулицею; певне, сподівався що малий відстане. Та дарма – наполегливість було другим ім’ям Пантери: хлоп’я бігло слідом і раз по раз хапало немолодого чоловіка ззаду за одяг.

  • Скажіть! Ну скажіть, що то за бог! – волав хлопчик, примушуючи випадкових перехожих озиратися.

Та незнайомець швидко прошкував геть, лише час від часу бурмотів собі під носа:

  • От причепився на мою голову, ніби собаче лайно до підошви!

Врешті-решт чоловік не витримав того переслідування: він раптом зупинився, підняв з бруківки камінець і щосили пожбурив ним у хлопчика. На щастя не влучив, бо напевне б розкраяв би дитині лоба.

  • Йди геть! – визвірився дядько на Пантеру.
  • Ну скажіть: що то за єдиний бог, якому ми маємо вклонятися? – наполягав малий, розуміючи, що втрачає останню надію дізнатися щось цікаве, довідатися якусь надзвичайну таємницю.
  • Як виростеш, то коли вистачить тобі мудрости, сам і дізнаєшся! – відгукнувся чоловік і, бачачи, що хлопчик не збирається його полишати, знову заходився жбурляти каміння.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 05.01.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись