Вбиті коханням

Перша і остання. Куля.

Чим жахливіший вбивця, тим більш невинний у нього вигляд. Ніхто не підозрював, що короткотривалий роман може стати фатальною помилкою для кожного з них.

 

Сонце сіло за горизонт, а на балконі холодно стояти без верхнього одягу.

— Я слухаю, — тихо промовила білявка, постукуючи нігтями по підвіконню, з іншого кінця телефону почувся низький, суворий голос, що з неймовірною швидкістю пробирає до тремтіння.

— Сьогодні тобі потрібно позбутися нашого конкурента, це справді важливо для майбутнього компанії і, звісно ж, варто викластися цілком і повністю. Дані про агента тобі надішлють протягом п’ятнадцяти хвилин, а поки приготуй все необхідне. Сподіваюся на тебе, Мерилін, — обірвали розмову гудки. Дівчина покрутилась на ватних ногах, стараючись триматися природно. Незважаючи на досвід більше трьох років у цій сфері і достатньо високий статус, кожне завдання давалось складно, немов долаючи себе. Те відчуття, коли ти знаєш, що це не те, що тобі потрібно, але вже не можеш просто залишити все позаду і піти. Останній глибокий подих і тремтяча рука відчиняє двері кухні, де чекає її супутник.

— Сьогодні? Коли? — хоч і особи видно не було, але в голосі відчутна напруга, — Я чекаю.

Мерілін натягує на обличчя щось схоже на усмішку, не вдаючись у подробиці чужої розмови. Це не повинно цікавити. Після дзвінка взагалі було важко сконцентруватись на такій очікуваній романтичній вечері і теплій атмосфері, по тілу пробігає тремор, а бажання втекти додому і зачинитись у своїй невеличкій кімнаті не здається їй таким безглуздим, а навіть цілком розумним і правильним. Але носити маску байдужості і впевненості в собі стало привичною справою, чимось необхідним, без чого вже не вийдеш на вулицю. Цьому вчать, до цього прагнуть роками, щоб в майбутньому пишатись і тільки пишатись. Емоції – це не для всіх. Точніше, не для таких як вона.

— Кожного разу, коли ми хочемо провести час разом, нам хтось намагається завадити, — винувато посміхнувся Алон, знову сідаючи за стіл, — Може, вина?

— Не відмовлюся. Раптом на телефони молодих людей, можна сказати одночасно, прийшло сповіщення. Рука брюнета, покрита дрібними шрамами, трохи здригнулася, розблокувавши телефон. Пляшка вина відійшла на задній план. На автоматі натискає на таку звичну папку під назвою «Дані об’єкта» і не вірить в те, що це відбувається насправді. Що на екрані показані фото цієї елегантної панянки, яка прямо зараз сидить з ним за одним столом, точно так само гортаючи особисту справу і швидко пробігаючись затуманеним поглядом по тексту, ніби не бажаючи вірити своїм очам. Здається, час зупинився. Погляд карих очей хлопця пропалював підлогу, інформація відмовлялась перетравлюватись, оброблятись і прийматися в голові.

— Ніколи не думав, що коли–небудь опинюся віч–на–віч зі своїм конкурентом.

— Знаєш, я була б не проти зараз поговорити, але зараз не та ситуація, — дівчина в білій сукні відклала телефон, кидаючи на хлопця погляд повний зневаги із домішками прихованого тваринного страху. Відмовитися від завдання було неможливо, так само як і втекти. Секунди тривали ніби хвилини, а атмосфера в кімнаті ставала все більш гарячою. Потрібно негайно щось робити, поки тіла не почали битись струмом від напруги.

— Ну, — починає хлопець, — мабуть, нам і справді не судилося бути разом, а я, здається, полюбив тебе по-справжньому, — вираз його обличчя різко змінився з тепла на льодовиту посмішку, на мить кинувши супутницю в заціпеніння, — прощавай, Мерілін, — і, швидко діставши дуло з внутрішньої кишені піджака, направив на неї. Дівчина спритно ухилилась від кулі, відійшовши від якогось неймовірного сковуючого трансу.

— Ти настільки мене недооцінюєш? Думав, зможеш так легко позбутись мене? — такий ж пістолет опиняється в руках Мерілін, чого тільки не потрапиться до сумочки молодої дівчини, — Нехай доля вирішує, хто з нас буде жити.

 

Сонце сіло за горизонт, а у невеликій хатині на окраїні міста почалася стрілянина. Обидва вміло уникали куль, то ховаючись за дорогі меблі, то тікаючи з поля зору, стараючись виграти більше часу. Алон то і справа кидався до тайників, що були розставлені по всій його території, в той час як вона досконало орудувала різними видами зброї з тієї ж місткої сумочки. Бігати в довгому платті не було чимось новим чи незвичним для цієї непохитної леді. Нагнітаюча тиша змушувала закоханих бути як на голках. Впевненість хлопця покидала його, але через декілька хвилин поверталась в трикратному розмірі, тому що проблему ростом в сто шістдесят вісім сантиметрів не вирішить жоден, окрім нього, а підвести роботодавця не хватить совісті, не хватить сміливості.

 

«Ніхто з нас не має дев’ять життів, ми ж не коти, вірно?» — не вперше звучать в голові слова статного чоловіка. Сховавшись за стіною, поруч з вітальнею, Алон чекав суперницю. Ту, що наточила на нього гострі зуби чи навіть кігті в його ж домі. Ту, що вкрала його серце і відмовилась повертати, поки не забере життя. Лишень Мерілін не поспішала з діями і чекала, насолоджуючись емоціями, страхом і таким палким адреналіном, що повністю заволодів нею. Відчуттям неймовірно близької перемоги і винагороди, на яку вона майже проміняла своє кохання.

«Дій швидше, не змушуй приймати міри через твою повільність» — засвітилось на екранах їхніх гаджетів. Від шоку рука Алона здригнулася, і телефон голосно впав на кахель. 

 

 — У тебе все гаразд? — із посмішкою повною задоволення поцікавилась Мерілін. 
 — Рівне, як і у тебе.
 — І що ж ми будемо робити? Чекати тут, поки вони не приїдуть за нами? Мене такий розклад не влаштовує.
 — Вбий або помри, — слова, просочені біллю злітали з губ худорлявого, — а я думав, що скоро піду звідси, залишу цю пропащу справу, і життя в результаті налагодиться поруч з тобою. І ми проживемо щасливо до самого кінця...разом.
 — Тоді, давай втечемо? Тільки ти і я. 
 — Думаєш, зможеш зараз зіграти на моїх почуттях, щоб я вийшов, і вбити мене? Пробач, але хитрість властива нам обом, — в нервовому смішку відчувалася награність і смуток.
 — Чому ти маєш не вірити мені? Знаєш ж, що я відчуваю до тебе насправді і наскільки була б рада втілити ці мрії в реальність, — тепло промовила, ніби закутуючи в м‘яку ковдру, так, що по спині у обох пробігся натовп мурашок. 
 — Ми не зможемо втекти від них, рано чи пізно нас знайдуть.
 — Ти настільки не впевнений в наших силах? В наших компаніях кращих немає, ніж я і ти, я впевнена, що все вийде.
 — Тоді кидаємо зброю?
 — Так, — відповідає вона зламаним голосом, і одночасно почувся найочікуваніший для них обох гучний удар пістолетів об підлогу, який міг означати тільки одне — тепер життя точно зміниться на краще.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше