Вбити дотиком

Частина Перша. Страх. Розділ Перший | Межі

Лише одна мить — і ти ніби за межами життя. Тебе викинули з нього найбільш болючим методом, і нічого не можна було зробити, окрім як змиритися. А далі що?

Спочатку здавалося, ніби ти почекаєш лише хвилинку, а потім все раптово зміниться. І обов'язково на краще. Така я була, і змінюватися просто не було сенсу. Так було краще. Сама я ніколи не ставала іншою — мене змінювали люди, навіть самі цього не помічаючи.

«Не вір очам своїм! Вони бачать лише перешкоди. Дивитися — значить розуміти, усвідом, що вже знаєш, і ти навчишся літати»

Річард Бах, «Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон»

Мій погляд застиг на місці. Навколо панувала нищівна тиша, перебороти яку було не кожному під силу. Здавалося, що тут можна було зійти з розуму, але куди вже далі?

Я сиділа на єдиному стільці, трохи згорбившись. Поглядом вп'ялася у свої руки, бліда шкіра яких лише трохи вирізнялася на тлі білої сорочки по коліно і таких же білих штанів. Мені було абсолютно все одно на те, у що я вдягнена і що їм. Я лише слухала. Мене оточували різні звуки, але зараз, як, втім, і більшу частину мого часу, я чула тільки свій подих. Він дійсно був моїм?

Я заплющила очі, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, а не на своєму диханні. Але в такі моменти всередині все стискалося, скручувалось, ніби молило мене про те, щоб я припинила. Я не хотіла думати. Я не хотіла згадувати.

Все, що залишилося за вікном, не має мене хвилювати. Забути — єдиний можливий вихід. Вирізати себе із загальної картинки життя. Мене там немає.

Але тут по коридору почулися звуки кроків. Хтось ступав твердо, натискаючи ногою. В цій будівлі було багато людей. Занадто багато, щоб вивчити кожного. Але я старалася.

Лікар Адлер відчинив двері й з високо піднятою головою пройшовся повз мене.

Мені не хотілося підіймати голову.

— Доброго ранку, Адаміно, — у всіх лікарів була дивна звичка натискати голосом, вимовляючи моє ім'я. Походження цієї звички мені не було відомим, але я сподіваюся, вони серйозно не думають, що тиск при вимові імені може спричинити тиск на людину. Це було б непрофесійно.

— Справді доброго ранку, містере Адлере.

Такий ранок зустрічається раз на кілька років. Напевно вперше за моє перебування тут ніхто не забрав у мене мою порцію їжі, ніхто не намагався вирвати у мене як можна більше волосся, і навіть Пітер Хюттер не став розбивати тарілку об мою голову. Що ж, сьогоднішній ранок насправді можна вважати добрим.

— Я бачу, що ти в гарному настрої, — зауважив лікар. Він розклав на підвіконні всілякі папери з теки, яку він приніс з собою, і водив за ним поглядом, ніби може так зрозуміти, що зі мною.

— Як завжди, лікарю Адлере.

Він навіть не глянув на мене. Для нього я залишалася порожнім місцем, оболонкою з порожнечею всередині. Я не знала, як він ставиться до інших людей з цього місця, і не могла порівняти. Але це не змінювало того факту, що я — звичайна оболонка.

— Ти щось відчуваєш, Адаміно?

Лікар кинув нарешті свої папірці й повільним кроком наблизився до мене. Він не спускав з мене очей, і я теж блукала поглядом по його обличчю.

— А що я повинна відчувати, лікарю?

— Злість, наприклад. Ось ти зараз злишся? Ти зла на когось?

Складне питання. Я могла злитися. Мені хотілося злитися. Ні, мені хотілося пожаліти. Саму себе. Але тільки спочатку. А потім я зрозуміла — всі божевільні. І мені повідомили, що я теж зійшла з розуму. Я дивилася на ці обличчя, і мені стало шкода, що стала такою ж. А потім навпаки — жаліла їх, адже вони такі ж, як я. Можливо, подумаєте ви, я просто відчувала необхідність в тому, щоб когось жаліти? Може бути, але чим менше я зустрічала людей, тим менше мені було їх шкода. Мені стало зрозуміло, що це просто у мене така реакція на людей.

— Ні, лікарю Адлере.

Він заплющив очі й видихнув. Лікар робив так завжди, як тільки я відповідала не так, як він хотів. Зі мною йому було нецікаво. Я знала, що він хоче, щоб я сказала. Але все йшло не за його планом. Жодних зрушень. Мені іноді хотілося, щоб він нарешті поставив на одній із купи своїх папірців: не піддається лікуванню. І все. Мені б так стало набагато легше.

— Адже ти розумієш, хто ти?

Губи лікаря Адлера здригнулися, коли він це сказав.

— Так, — відповіла я, а потім трохи помовчала, — я божевільна.

— А пам'ятаєш, як ти стала божевільною?

І тут мої губи невдоволено стискались. Я хоч і зійшла з розуму, але у мене не було амнезії. Але річ у тому, що мої спогади йшли всупереч з тим, що було написане в паперах містера Адлера. Я не знала, який варіант історії вибрати як єдино правильний, і видала лише коротке:

— Ні, містере Адлере.

Тепер черга стискати губи перейшла до лікаря. Він повернувся до своїх паперів, згріб їх в одну купу й акуратно склав.

— Як же прикро, — він скривився, дивлячись на мене так, немов я була зіпсованим фруктом, — а мені стало так цікаво!

Я стиснула сильніше холодні пальці й перевела погляд на них. Так, мій мозок розумів, хоч і з запізненням, що містер Адлер лише провокує мене, але, на превеликий жаль, я дуже добре піддавалася на провокації, хоч і знала, що це не приведе мене ні до чого хорошого.

Я облизала пересохлі губи та повільно кліпнула.

— Це все, що ви хотіли мені сказати, містере Адлере?

Лікар неспішно вирівнявся. По його погляду можна було зрозуміти, що він терпіти довго не збирався, хоч і був дуже терплячою людиною.

— Ні, Адаміно, не все, — мені хотілося засоватися на стільці, але я за кілька місяців (тижнів? Років? Не знаю, давно втратила рахунок часу) навчилася сидіти тихо та сумирно, як це було потрібно, — я готовий провести над тобою один експеримент.

— Експеримент?

Мої брови на секунду підлетіли вгору, але я тут же повернула їх у попереднє положення. Поводься тихо, Адаміно, і тоді все буде добре.

— Ти божевільна, правда? А над такими, як ти, можна ставити стільки експериментів, скільки мені цього захочеться.

— Правда? — я удала, що щиро здивувалася, — тоді мені теж можна ставити експерименти над тими, хто тут живе. Вони теж божевільні.

Містер Адлер лише тільки гмикнув мені у відповідь, а потім, коли вже взяв у руку портфель зі своїми нескінченними папірцями, сказав:

— Ти нічого не зробиш. Ти сама можеш стати чиїмось експериментом.

Я тільки ще раз кліпнула, видаючи чисту байдужість.

— Як знаєте, містере Адлере. До побачення, лікарю.

Двері за ним зачинилися, і я змогла видихнути. Мені залишалося тільки чекати, поки за мною прийдуть, щоб відвести мене в мою кімнату. Я дуже люблю ці походи довгими сірими коридорами, коли ти йдеш в оточенні кількох медпрацівників, немов була найбільш небезпечним психом. Особливо тоді, коли поруч йде людина, яка до втрати пульсу хоче розбити тобі голову, але не може, тому що поруч зі мною йдуть ще люди.

Моя Клітка знаходилася в самому кінці коридору. Якби вона перебувала на початку, то це було б занадто просто. Було б занадто просто втекти. А так, поки я дійду до сходів, що ведуть вниз, мене побачать і повернуть назад. Це було б надто неприємно. А заради розчарувань я не була готова ризикувати. Їх можна було отримати й легшим способом. Приміром, спробувати привернути до себе увагу, заслужити чиюсь повагу, а потім різко зрозуміти, що це все ні до чого, адже навколо вони божевільні, і вони ні за що не будуть тебе поважати, адже не поважають самих себе — божевільних. А я теж божевільна.

Хоч би що там було, мене упхнули в Клітку. На цей раз Фелікс, похмурий і худорлявий, як сама смерть, медпрацівник, не став зі мною церемонитися, як робив це тоді, як тільки з'явився тут. Мабуть, його брала злість за те, що саме йому надали найнуднішу роботу у всій лікарні — водити хворих туди-сюди, поки лікарям не набридне з ними змагатися. І ось вирішив Фелікс вилити свою злість, як тільки міг, — з усією силою упхнув мене в Клітку, але трохи промахнувся, і я вдарилася головою об одвірок. Впавши на підлогу, я зрозуміла, що на цей раз Фелікса розлютили не на жарт. Рука машинально потяглася, щоб доторкнутися до скроні, яка постраждала від удару, і я змогла тільки повернути голову, щоб побачити, з якою злістю дивився на мене Фелікс, немов тільки я одна була винна у всіх його бідах, хоча, здається, він і сам розумів, що це далеко не так. Ні, тут точно не тільки розчарування в роботі. У Фелікса щось сталося. Щось сталося, і він вирішив, що за це маю відповісти я.

І хоч я ніколи не говорила з медпрацівниками, крім містера Адлера, але на цей раз я запитала, тремтячи всім тілом:

— Що відбувається?

Мій внутрішній стан залишав бажати кращого. І хоч я звикла до того, що всі хочуть відшкодувати на мені свій біль, стримувати сльози я так і не навчилася. Сльози — моя слабкість, мій показник того, що мені боляче, але я згодна миритися з цим.

І зараз я стримувала все доти, поки Фелікс не піде. Лікар Адлер мені сказав, щоб я не сміла плакати на людях, адже це може роздратувати їх ще більше.

У мене залишалося не більше ніж хвилина. 

— Не смій говорити, не смій взагалі звертатися до мене, чуєш? Що б не сталося, у всьому будеш винна тільки ти, Пташко.

Пташка. Безглузде прізвисько, дане мені містером Адлером відразу ж, як тільки я почала називати свою кімнату Кліткою і взагалі говорити з ним. Можливо, спочатку він вкладав у це зовсім інший сенс, але тепер це стало більш знущанням. Не здатна ні на що зламана пташка. Здається, саме це мав на увазі Фелікс.

Він вийшов і зачинив за собою двері, поки я, не здатна взагалі щось зрозуміти, лежала на холодній підлозі. Але через п'ять хвилин руки перестали нормально рухатися з-за холоду, шия відмовлялася повертатися, мені довелося піднятися.

У кімнаті, де було одне лише ліжко, власне, нічим було зайнятися. Хіба що ходити колами. Але зате у мене одної вікно не було закрито ґратами. Правда, я спершу мізкувала над тим, чому так, і дійшла до висновку, що лікарі трохи недооцінюють божевільних людей, особливо якщо вони дико бажають повернути собі свободу. А потім зрозуміла, що вони не бояться того, що я спробую втекти. Вони чудово мене вивчили й зрозуміли, що якщо я захочу це зробити, то точно не через вікно. По-перше, я його ні за що не відчиню і мені його ніхто не відчинить. По-друге, на першому поверсі, прямо під моєю кімнатою, кабінет містера Адлера. А він проводить там більшу частину свого часу. По-третє, мені нікуди було тікати. Мене ніхто не чекав, і я навіть не була впевнена в тому, чи стоїть мій будинок на місці досі. Може, його знесли, а тепер, якщо місис Томпсон буде йти зі своїми дітьми повз руїн, вона подивиться і скаже: «Келлі, а ти пам'ятаєш Адаміну? Ну, Адаміну Меллорі, що колись грала з тобою в ляльки? Так? Ось тут вона жила зі своїми батьками». Я не можу сказати точно, чи запитає маленька Келлі Томпсон про те, де я зараз, але мені точно б не хотілося, щоб місис Томпсон сказала їй правду. Нехай хоч у когось залишаться гарні спогади про мене.

Я лягла на ліжко, притягла до себе ноги, обхопила себе руками й вткнулась носом у коліна. Я так завжди зігрівалася. Ковдра, видана мені, зовсім не гріла, тому я поклала її на підвіконня, щоб там було краще сидіти. Хоч якусь службу послужить мені.

В ділянці скроні з'явився гострий біль, який змушував мене час від часу кривитися. Хотілося доторкнутися пальцем до вдареного місця, але я розуміла, що так заподію собі більше страждань. А раптом там кров, а я її просто не відчуваю? Я не переношу крові, тому краще залишити все, як є, і просто сподіватися на те, що до завтрашнього дня все пройде. Особливо день сьогоднішній.

Кожен день для мене це квест, спроба вижити, спроба пройти його і не стати гірше. Але я поняття не мала, вдавалося мені це чи ні. Як на мене, так все залишалося таким же. Зрідка змінювалися медпрацівники. Але незмінним залишався лікар Адлер, Клітка, вікно, божевільні й серед них я, Адаміна Меллорі. Може бути, це дивно, що я відразу погодилася з тим, що зі мною не все в порядку, але я звикла вірити людям на слово. Особливо лікарям. Але всередині, здається, я спростовую кожне їхнє слово. Вони не знають мене, але я знаю їх. Просто вони цього ще не усвідомили. 



Avee Delmonico

Відредаговано: 18.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись