Вимовити біль

Хочу зазирнути в наївність і втопити себе в просторі. Злам можна бачити усюди, біль обтяжує досвідом. Могильні плити говорять, хто ким був. Усе танцює під ударами часу. Стіни фортеці стали надгробком для лицаря. Дівчина, замурована в стіні, пахне квітами. Її привид дивиться на місце страти дітей, від її сліз не росте трава. На сходах мертва мова стирається й стає згадкою. Від вина стає кисло та хочеться забутись і зуміти пробачити собі побачене і відчуте. Я самотній, але не забутий – духи смерті літали наді мною при житті. Їхні тіні як плющ вкривали мою темну, покинуту кімнату своїми історіями, зі стін текли сльози. Я бачив, як мертві говорили уві сні. Але я не дав їм вина, я стукав у їхні могили і питав, де їхня велич смерті. Вони усміхалися та давилися спогадами.

Вітер колише зимового ворона, який дивиться в країну спогадів і скидає темне пір'я часу, сивіє і стає землею. Тютюн, книга та вино проти ніжності, доброзичливості й простоти. Я осліп від болю. Падають спілі груші, я відчуваю бджіл. Смерть біжить дівчинкою з квітами за мною. Павук в моїй могилі грає на своїй арфі історію мого життя. Білі амфори для вина колись були сірими черепами. Життя – це гра в шахи без усіх фігур. Смерть у раю виглядає усміхненою.

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#3973 в Сучасна проза
#4213 в Різне

У тексті є: навність, біль, життя

Відредаговано: 11.07.2018

Додати до бібліотеки

Поскаржитись