Оповідання в чотирьох листках.

Вадим Петрович Сивоконь був людиною військовою. І не просто за посадою, а за покликанням, голосом душі так сказати. Але прийшов той час, коли в долі військового, як грім з ясного неба, прозвучало те, найбільш страшне, слово. Ні, це не смерть. Це - пенсія!

Випивши половину запасів подарункових наборів алкоголю, зібраних за всю кар’єру (а там було дуже багато всього), генерал у відставці не знав чим себе зайняти в тому, іншому, житті. Житті без ранкового шикування і колон на марші. Він був тут чужим і безпорадним.

Петрович найбільше боявся двох речей: першої - це невиконання наказу, і другої - телефонного дзвінка. Ні, не від головнокомандуючого, з ним Сивоконь міг вирішити будь-яке питання, і не від жінки, з нею в генерала невирішених питань не було. А боявся він, коли телефонувала його доця.

Доця, до слова кажучи, хоч і була жінкою уже далеко за тридцять, завжди залишалася для нього найбільш незахищеним тилом, удар по якому генерал навряд чи би пережив.

Так от, саме в цей час вона і зателефонувала:

- Слухаю. Генерал Сивоконь на зв'язку.

- Тату, ти ж уже на пенсії. Переставай, як папуга, той свій офіціал тараторити.

- Так точно.

- Слухай, в мене для тебе ідея є. Не хочеш на дачу з’їздити? Розвієшся там трохи, помідори посадиш. Тим більше, мама говорила тобі і так нічим зайнятися.

- Ясно. Прийняв до виконання, - відповів він і, поклавши слухавку, відразу направився в гараж.

Зібравши все необхідне, попрощався з жінкою і виїхав у напрямку заданого квадрату.

---

Сама по собі дача являла собою слабо укріплену, одноповерхову будівлю з невеликим горищем.

Прибувши на місце, Петрович провів рекогносцировку, тобто дослідження місцевості на предмет визначення панівних висот і тактично правильного розміщення техніки. Риття траншей і бліндажів поки вирішено було відкласти задля попередження виявлення ворогом укріплених позицій і досягнення ефекту несподіванки.

Авто підігнав поближче до будинку і накинув на нього брезент. Після чого направився виконувати поставлені керівництвом завдання.

Вийшовши на город, помітив в метрах двохстах “зеленку”, як найбільш вірогідний шлях підходу ворога до позицій.

Весь день він садив картоплю і пересаджував з горщиків куплені на базарі помідори і перець. Вже коли смеркалося, вирішив ще раз обійти позиції.

Майже дійшовши до меж дачної ділянки і городу, спинився. Різкий запах і сліди від пар копит на польовій стежці, явно свідчили про недавнє проходження тут диверсійно-розвідувальної строкатої групи противника. Більше того, шлях був вміло замінований ворожою групою рясно розкиданими повсюди випорожненнями кабанів. Серце забилося частіше, а рівень адреналіну зашкалював. Інтуїція не підвела: ворог уже тут, близько.

---

Майже не засинаючи вночі і лежачи на горищі, вів спостереження з бінокля, виглядаючи з невеликого віконця. Лише пару разів запримітив зграю задертих догори хвостів на краю лісу. Стало більш ніж очевидно: противник згруповує сили і готує атаку...

Весь день Петрович копав рів навколо засіяного картоплею городу, замаскувавши два місця з глибокими ямами. Повністю обезсилений, він приліг на горищі, не випускаючи з рук бінокль.

---

Вранці прокинувся від свинячого виску і зірвався з місця. За тих пару ранкових годин зграя кабанів встигла викорчувати майже всі саджанці овочів і підійти впритул до перших рядків картоплі.

Здалеку запримітивши дачника, диверсанти поспіхом зникли в напрямку лісу, залишивши після себе лише огризки штурпаків помідорів і перцю.

---

Стало зрозумілим, що пора вжити більш суттєвих заходів і ґрунтовніше укріпити позиції. Зробивши пару дзвінків, генерал вже очікував на групу військових інженерів, які прибули по обіді і оперативно встановили по периметру стовпці, обтягши все металевою сіткою.

Ближче до вечора, Петрович “обмив” з фахівцями нові спорудження і ті поспіхом вирушили в напрямку розташування їх частини.

Задоволеним поглядом генерал охопив свою неприступну “Трою” і з гордістю зайшов до будинку. Нарешті можна було досхочу виспатися.

---

Ранкова картина підритих і повалених стовпців шокувала Сивоконя. Троя впала. Впала до ніг… Ні, не так. Впала до ратиць незчисленних полчищ ворога. Навкруги валялася викопана і погризена картопля…

Проте ні одна сльоза не скотилася з мужнього лиця. Генерал тримав все у собі, як і належить воїнам. Ні, він цього не пробачить, за кожен помідор, за кожну картоплину ворог відповість сповна.

Потрібно було щось радикальне. Настала тепер його черга зробити вилазку в тил ворога. З’їздивши додому, привіз помпову рушницю, з якою і попрямував до лісу.

---

Ще здалеку запримітив зграю кабанів. Визначивши напрямок поривів вітру, став обходити позиції ворога. Рядовий особовий склад Петровича не цікавив, він хотів знешкодити офіцерів, а при слушній нагоді і самого головнокомандувача-сікача.

Та при спробі наближення, генерал потрапив у підступну засідку. Ні, це була не паніка, а чітко спланований тактичний відступ з метою перегрупування і контрнаступу. Проте перегрупування пройшло на дереві, хоча не так. То було блискавичне заняття панівної висоти, для подальшого контролю дій і стримання просування ворога.