Розділ 1

– Боже мій, він мене точно сьогодні звільнить, – я летіла до офісу, намагаючись не думати про те, як зустріне мене бос. Все одно нічим гарним ця зустріч не закінчиться – я безбожно спізнювалася. Ага, знову. І щось підказувало мені, мабуть, здоровий глузд, що цього разу все буде гірше, ніж завжди, не дивлячись на те, що і минулий раз був огидним.

О, я б сказала, той раз був дивним – бос посадив мене у своє крісло, яке чомусь виявилося вологим, і довго вичитував, а я мовчки дивилася на свою фотографію, яка виглядала з робочої папки. Ох, невже бос розглядав мене нишком і плакав собі між ніг?

Звичайно, я не була надзвичайною красунею, але щоб плакати… Чи бос займався іншими справами? Може… Та ну, дурниці! Він на таке точно не здатний.

Загалом, згадувати той день не дуже хотілося. Мене й досі нудило від страху. Ага, сильніше з кожним днем. Раніше такого зі мною не траплялося.

– Не будь боягузкою, Кобилянська! Зараз до нього зайдеш – і щоб жодне око не сіпнулося. Ясно тобі? – налаштовувала я себе перед зустріччю. Угу. Якщо завжди бурхливо реагувати на всі фокуси боса, то нервів не вистачить.

– Я дізнався, як орієнтуватися у часі у трирічному віці, – стартував з порога Олексій, – Батько вирізав мені годинник з паперу. А потім приробив до кола дві стрілки. – я не була готова до таких одкровень. – Може, мені зробити такий для вас? – я посміхнулася і поглянула на наручний годинник. – О, я бачу, ви трохи розбираєтесь, як працює цей… пристрій. І скільки там на вашому, Кобилянська?

– Зараз... – Так, Міла, зберися. Давай-но, ганчірка! – Зараз вісім годин і…

– Ну?

– Тридцять дві хвилини. Ось…

– О, треба ж. Вісім годин і тридцять дві хвилини… Дуже добре, Міла. Я радий, що мені не доведеться вовтузитися з картоном, адже в мене і так багато справ. У директора завжди багато справ, так… – бос поправив краватку, – особливо якщо доводиться виконувати роботу за інших.

Хай йому грець… Мені зовсім не хотілося наживати собі ворога, але Олексій Миколайович Ковтун просто виводив мене з себе.

– То о котрій ви повинні приходити на роботу?.. Я не чую, Міло! – ох, раніше я боялася, що бос може почати називати мене «Милою», чого б мені зовсім не хотілося, але варто було трошки попрацювати на Олексія, всього два тижні, як усі мої колишні страхи розвіялися. Щоправда, на заміну їм прийшли інші… Але то вже були нюанси.

– Робочий день починається о восьмій годині, Олексію Миколайовичу… – почервоніла я, відчуваючи себе хлопцем-розбишакою, якого директор зненацька схопив за вухо. А це вже казна що. Ковтун так полюбляв повчати, ніби перед ним не доросла дівчина, а школярка з кісками. І із цим треба було щось робити.

Я була вдячна старості, що допомогла знайти мені роботу, тепер я зможу сплатити за навчання у вузі, та більше не збиралася ковтати те, чим кожного дня мене годував бос. Адже я не для цього на роботу влаштувалася. Потрібно діяти, але робити все з розумом.

Я пригладила скуйовджене волосся і стримано усміхнулась своєму босу... Хоч би вистояти… Ноги тремтіли настільки сильно, що я подумки благала Олексія Ковтуна припинити показовий виступ і все ж дозволити мені зайняти робоче місце. І не дивно, що ноги так тремтіли – адже від ветеринарної клініки до роботи я бігла як в дупцю ужалена. Тільки в ліфті прийшла до тями – підтягла колготки і поправила коротку спідничку.

А ось зайнятися волоссям часу не вистачило. Хто ж знав, що бос чекатиме на мене біля самісінького столу... Я набралася сміливості і таки глянула на себе в дзеркало... Боже мій! З такою зачіскою навіть посмішка не допоможе… До того ж, попередня спроба справити на боса хороше враження розбилась об кам’яне серце Олексія Миколайовича. А це я ще Ковтуну про порятунок тхорика не розповіла...