Пролог

Якщо твоє життя котиться під три чорти, єдине, що ти можеш зробити, це влаштуватися в перших рядах і насолодитися фіналом.

Саме цим я планувала зайнятися в той пам’ятний день.

Злість, образа, нерозуміння захльостували мене зсередини. Я бігла вулицями міста, ковтаючи солоні сльози. У голові палала єдина думка, вигризаючи мені мозок: як він міг?!

Сволота!

Пронизливий вереск гальм і лютий звук клаксона пролунали настільки раптово, що я на мить розгубилася й загубилася в просторі. Хтось схопив мене за лікоть, грубо смикнув назад.

— Дурепо! — закричав у вухо незнайомий чоловічий голос. — Жити набридло, чи що?!

Дихання збилося. Я ледь втримала рівновагу й підвела очманілий погляд.

Перехрестя. Чотирисмуговий рух. Нескінченний потік машин. А я лізу, нічого не бачачи через образу і сльози.

Точно жити набридло…

— Дівчино, я можу чимось допомогти? — той же голос, тільки тепер збентежений, співчутливий.

Я повернулась до його власника. Років двадцять п’ять, симпатичний, підтягнутий. Зазирнув мені в обличчя, усміхнувся.

— Така гарненька і в сльозах. Хто вас образив, красунько?

Від усмішки на щоках хлопця з’явилися милі ямочки.

В Артема такі ж…

У серці спалахнув пекучий біль.

Навіщо тільки згадала!

Погляд машинально впав донизу, на руку хлопця, що стискала мій лікоть. Зазначив смугу, що зрадницьки біліла на безіменному пальці. І біль перейшов у глуху ненависть.

Чоловіки! Усі однакові! І цей туди ж! Обручку зняв, мабуть, щоб знайомитися не заважала. А вдома на нього дружина чекає…

Вагітна…

Горло стиснулось від небажаних сліз.

Ненавиджу! Ненавиджу їх усіх!

Сіпнулася, вириваючи руку з пальців незнайомця.

— Зі мною все гаразд, — буркнула грубо й пішла, не озираючись, уздовж тротуару.

Йшла, натикаючись на натовп, майже не бачачи, не розуміючи, куди йду й навіщо…

Почався дощ. Холодні струмені били мені в обличчя, в спину, але я їх не помічала. Усе, чого мені хотілося — це втекти, сховатися, опинитися якомога далі від будинку, який міг стати нашим родинним гніздом. А став моєю кривавою раною.

Учора я хотіла зробити коханому сюрприз. Наївна дурепа! Приготувала романтичну вечерю, свічки. Йому поставила келих вина, собі налила газованої води, сподіваючись, що він помітить натяк. А щоб уже точно помітив, поклала поруч із його келихом тест, перев’язаний стрічкою. Дві смужки на білому тлі. Любов і надія.

А він не прийшов.

Ні ввечері, ні вночі, ні вранці.

І не відповідав на дзвінки.

Він і раніше затримувався, казав, що робота… Я вірила. Напевно, тому що хотіла вірити йому. Але коли розвиднілося, не витримала. Занепокоєння змусило набрати номер його матері.

Ольга Леонідівна завжди дивилася на мене звисока. Я знала, що не подобаюся цій манірній дамі з вічно підібганими губами та застиглим на обличчі гидливо-незадоволеним виразом. Часом вона взагалі не реагувала на дзвінки з мого номера. Але цього разу всупереч звичаю взяла слухавку після другого сигналу.

Нудотний голос потік мені у вуха медовим сиропом:

— Ні, Артемка в мене немає. Він у Прилісному. Як із ким, з Вікторією, зрозуміло. Відзначають заручини. А ти що, не знала? Віка вагітна, уже третій місяць.

Стільниковий випав із моїх рук. У повному розпачі я опустилася на підлогу.

Вагітна? Віка?

Як же так?

Вони працюють разом, в одному офісі, і зустрічалися ще до мене, цілих півтора року, але щось у них не склалося. Вони розлучилися, вирішивши залишитися колегами та друзями.

Всіляке в житті буває, люди зустрічаються й розходяться. Я не ханжа. Я знала про Віку, ми навіть бачилися кілька разів у друзів Артема, і вона була з іншим чоловіком! Вони з Артемом майже не спілкувалися або…

Або я просто осліпла від кохання? Жила в мріях і не бажала помічати дійсність…

Три місяці…

Факти склалися самі собою.

Три місяці тому Артем їздив у відрядження в справах фірми. І, так, він говорив, що їде зі співробітником. Ось, значить, ким був цей співробітник…

Вікторія. Перемога.

Що ж, вона перемогла.

Я не заважатиму їхньому щастю. Не принижуватимуся, влаштовуючи сцени ревнощів та благаючи про крихти кохання.

Нехай котяться під три чорти.

А я…

Я майже не пам’ятала, як підвелася, як йшла до виходу на неслухняних ногах, чіпляючись за стіни. Як тремтячими руками намагалася вставити ключ у замкову щілину. Очі застилали сльози. У горлі горіло від нудоти. Їдкий присмак шлункових соків розливався в роті.

Далі все як у тумані. Я просто бігла кудись, поки мало не потрапила під автомобіль.

А зараз стою під дощем у малознайомій частині міста, не розуміючи, як мене сюди занесло.

Напевно, я мушу відчувати вдячність за свій порятунок? Але її немає, одна порожнеча. Взагалі жодних емоцій. Немов у душі утворилася наскрізна дірка. Величезна, розміром із Всесвіт.

Я подивилася навкруги байдужим поглядом.

Домашня сукня намокла — я не переодяглася, коли пішла. З волосся прямо за комір стікала вода. Але це мене ані краплі не обходило. Мені здавалося, що я вже померла й лише з якоїсь безглуздої випадковості моє серце як і раніше б’ється, і я все ще стою на ногах.

Стіни будинків тулилися одна до одної. Сірі, неприємні. Їхню похмурість розбавляла низка ліхтарів та яскраві спалахи вітрин на перших поверхах.

Спа-салон, нейл-арт, якийсь бутик з анорексичними манекенами в дуже вузьких штанцях… Далі зооаптека, нотаріус…

Гінеколог…

Крізь щільно стулені жалюзі видніються тіні.

Підкоряючись миттєвому бажанню, роблю крок уперед. Видираюся сходами, штовхаю двері.

Замкнено.

Тисну на дзвінок.

Ноги не тримають. Притискаюся спиною до дверей, повільно сповзаю на холодний ґанок. Мене знову трясе від ридань.

За спиною відчиняються двері.

— Ви по запису?