I

Створено на основі реальних подій *

   Осінь цьогоріч здалася досить теплою, але попри це було ясно, що яким би затяжним не було бабине літо, невдовзі задощить, а потім почнуться морози і сніги. 

   Посеред городу стрункий, широкоплечий юнак рубав дрова. Важка сокира легко здіймалася в його руках, а сухі тріски вискакували з-під неї і розлітались по подвір'ю. Льняна сорочка була мокрою від поту, оскільки сонечко ще трохи припікало, а робота йшла. І треба було ще скласти всі дрова до хліва. 
   Михайло лише нещодавно повернувся з війська. Живий. Вдома на сина з нетерпінням чекала старенька одинока мати. Інакше й не могло бути – звичайно, повернувся, як вона і молилася.  

   Жінка сама виростила хлопця, тяжко працювала ще змолоду, жила в скруті, тягла на собі все господарство. Тому зараз,  майже у п'ятдесят років, вона виглядала на всі сімдесят, чи то й більше… 
Мале, здрібніле личко її було повністю покрите морщинками. Руки сухі і кістляві, а худенька і трохи згорблена постава зовсім робили її немічною. З-під тоненької хустини вибивалися прядки сивого волосся,  відкриваючи високе чоло, а темні очі світилися мудрістю та досвідом уже прожитих років. 

- Ходи до хати, перепочинь! Сонечко припікає. – вийшла мати з маленької хижки, запрошуючи сина. 
- Ні, маю ще встигнути все поскладати, – завтра ж неділя. – відповів юнак, не озираючись, і знову взяв до рук поліно і заходився рубати далі. 
- Та я і сама поскладаю, ти з самого ранку  наробився вже… 
- Ідіть краще до хати, мамо. Хіба Вам мало роботи? – зупинився на хвилину Михайло,  - відійдіть, щоб не відскочило дриво, і не зачепило Вас. 
   Мати згодилась і мовчки пішла до хати. Нехай рубає. Тим часом почала готувати їжу на маленькій грубці, обмазаній глиною. В тісній кімнаті швидко стало душно, тому жінка повідкривала вікна.  
Через декілька хвилин у дверях показався Михайло. 

- Щось напахло! Я вже трохи зголоднів, - посміхнувся він до матері. 
- Зараз буде готово. Я покличу. 
- Добре, в мене там ще трохи залишилось. Тоді поїм і піду складати. 
   Обід був небагатим, проте смачним – суп із квасолею і чорна паляниця. Михайло не міг нахвалити матінку, згадуючи перлову кашу, яку ледь не щодня їв на службі. 
- Мамо, я увечері піду із Андрієм. Ти лягай спати, не журися.  
- Як не журися? Куди підеш? – піднялася мати. 
- Ну він мене з дівчиною познайомити хотів. Із сусіднього села. Анною звуть…