Врятуй мене ще раз

Розділ 1

©, Лореін Владислава, 2020
Врятуй мене ще раз

Життя дарунками не обділило,
 Хоча найдорожче відняло взамін:
 Ніколи в мамині очі не дивилась,
Та завжди вона поруч - у серці моїм.
Моя матуся - це сонця промінчик,
 Котрий розбудить мене на світанку;
Моя матуся - це тумани осінні,
 Що огортають із самого ранку.
Вона зі мною в краплинах дощу,
 Й так ніжно вітром мене обіймає.
Матуся завжди знає, куди я іду –
 Хмаринкою згори спостерігає...
 Безмежжя невмирущої любові
Вона із мудрістю вміла з'єднать –
 Залишивши мені настанови,
Аби, навколішки упавши, змогла я встать...
Так швидкоплинно проходили роки –
І з серцем відкритим нині живу,
 Бо знаю, лише матусині рядки
 Дають сил, щоб здійснити мрію свою...

Марічка Мельник

 

Донечко, людське життя, як та книга. На його сторінках тобі зустрічатиметься багато персонажів, але не всім дано пройти цей шлях поруч з тобою. Тому без жалю відпускай тих, кому ти не потрібна, залишаючи лиш головних героїв, які тебе берегтимуть і любитимуть. Оскільки не всіх нам дає доля на ціле життя, багато хто з цих персонажів просто проходить повз, слугуючи фоном чи декорацією, як картинки в книзі, адже з ними завжди цікавіший сюжет.
Мама поруч з тобою...
P.S. Сьогодні ти знайдеш мене в перших променях ранкового сонечка.


Ельвіра
Вранішнє сонячне сяйво, почало настирливо пробиватись крізь щілину в занавісках, лоскочучи обличчя одиноким промінчиком. Знову проспала! Швидко підвелась з ліжка і зупинила погляд на фотокартці. Це вже давно стало незмінним ранковим ритуалом.

Матуся... Насправді я ніколи не знала, як це мати маму, але щоранку дивлюсь з любов’ю на це обличчя, так схоже з моїм. Іноді навіть проводжу пальцями, намагаючись вловити від зображення хоч щось, якусь теплоту чи ніжність. Проте ця фотокартка нічого не випромінює.

Мама загинула щоб я жила – це найбільший доказ існування безмежної і безкорисливої материнської любові. Та її часточка завжди в мені, саме це і робить вдвічі сильнішою, бо ж живу за нас двох. Я і батька ніколи не знала, виростила мене бабуся, тому часто називаю її просто «нянею», це звучить якось тепліше і навіть миліше серцю.

Безумовно, ці події вплинули на характер. Тому часом я надто мрійлива і надміру добра, та попри це, стійка і незламна, бо саме такою мене хотіла бачити матуся. Ніколи не плачу, хоч іноді і дуже хочеться, бережу від усіх свою душу, нікого туди не впускаючи. Намагаюсь йти цим життям максимально обережно. Маю декілька основних правил, які стараюсь не порушувати, що часом неабияк ускладнює життя. І скільки б разів не довелось впасти, я однаково підіймусь, бо саме так заповідала матуся.

Вона навіть спеціально вела щоденник, усвідомлюючи, що не зможе бути поряд, тому записала свої думки та побажання у вигляді коротеньких рекомендацій, щоб я не відчувала себе такою самотньою і покинутою в житті. Бережу їх як безцінний скарб та стараюсь прислухатись.

І от сьогодні я дуже квапилась на роботу в книгарню, куди влаштувалась ще влітку, одразу після закінчення школи. Звичайно, це не основна ціль мого життя, бо ж неодмінно навчатимусь далі, зібравши достатньо грошей. Обов’язково стану дизайнером одягу, втіливши дитячу мрію в життя.

Усвідомлюючи, що запізнення явно не уникнути, похапцем одягаю перше, що потрапило під руку, на голові «споруджую» щось смутно схоже на хвіст, хоча ні - більше на Пізанську вежу. Вкотре картаю себе, бо ж так не люблю цю поспішність!

Знову не встигла поснідати. Байдуже. Накинувши на шию шарф та прихопивши сумку, швидко помчала на вулицю.

Дісталась зупинки, жадібно хапаючи ще тепле осіннє повітря. Ледь відхекавшись, роззирнулась, стягла з шиї легкий шарф, раптом збагнувши, що сьогодні це явно зайвий аксесуар.

З  жахом усвідомила, що пропустила свій автобус, а значить ця несподівана прикрість ще більше відтягне моє прибуття, а мені ж зовсім не можна запізнюватись, власниця не пробачає такого і давно погрожувала звільненням. Навіть стражденно зітхнула. Життя в передмісті не передбачає ось таких промахів, тепер потрібно чекати невідомо скільки.

В розпачі зиркаючи на наручний годинник, вирішила все ж порушити одне правило - почала ловити попутній автомобіль. Хоча вже і не надіялась швидко потрапити в місто, та варто було лиш підняти руку, як перше авто зупинилось.

- Врятуйте мене, будь ласочка, підвезіть до міста! – починаю похапцем благати відчинивши дверцята, а вже потім переводжу погляд на водія і майже завмираю.

А він ще й для більшого ефекту починає легенько усміхатись самими кутиками губ, ніби спеціально приковуючи до них мій погляд. Мабуть, чудово усвідомлює який вплив має на дівчат ця його усмішка і такі сяйливі, майже блакитні очі. А до цього всього він ще й блондин і явно не з мого «світу», про це свідчить авто, одяг і взагалі він якийсь аж занадто доглянутий щоб бути простим хлопцем. Ледь не зітхаю від розпачу, бо ж так захотілось щоб він був звичайним юнаком.

- Присідай, буду тебе рятувати, - раптом звучить цей спокійний голос, проникаючи десь глибоко в душу.

А я і забула, що завмерла біля відчинених дверцят. З голови навіть вилетіло, що жахливо запізнююсь. Нарешті отямившись, похапцем сідаю у автомобіль, відвівши від нього погляд. Чудово ж усвідомлюю, що подібні хлопці точно не для мене. Так завжди було і буде,  варіантів не існує. Але ж хто не мріяв про це? Мабуть, кожна дівчинка ще з молодшого шкільного віку уявляє себе поруч з таким багатим, красивим, надійним, ну одним словом – з принцом, в якого десь ще й замок є...

- Будемо знайомитись, – несподівано промовляє мій «рятівник», чим вириває з цих дивних наївних мрій. – Я Стас.



Лореін Владислава

Відредаговано: 13.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись