Вісь

-

 

“Не страшний нам сірий вовк, сірий вовк, сірий вовк,

нетямущий злющий вовк,

сірий злющий вовк”.

(Стара вайнська пісенька)

 

Коли ми зупинилися на відпочинок, він віддав мені належну порцію їжі – темну волокнисту речовину, схожу на коріння. Вона була геть суха, але дивним чином миттєво надавала наснаги.

Відпочинок тільки так і називався. Ми просто зупинялися посеред шляху, на більш чи менш пласкій ділянці, сідали в оточенні каміння та розпочинали трапезу. Особливість була в тім, що тут (як і скрізь) не вгавав цей надокучливий вітерець – повільний і досить холодний, що вже за півгодини зводить вас із розуму...

Мій провідник сидів навпроти – смаглявий коренастий горець; якийсь час ми мовчки їли їжу. Він досить рідко видавав зміст своїх думок (як і їхню наявність взагалі), але іноді і йому бракувало товариства.

Ахав був єдиним, хто вцілів з Першого Королівства, яке впало ще до мого народження, і мені кортіло розпитати його про це (професійний обов'язок та особиста цікавість). Але я вирішив зачекати, бо за наших обставин люди зазвичай починають говорити самі.

- Тут, у прикордонних землях, завжди так, – мовив він, ніби відлунюючи мої думки. – Спочатку ти скаженієш від протягів, а потім – до всього звикаєш.

- Це – відголоски Вортруму, – додав він згодом, хоча я вже знав це. Як і багато іншого. Колегія надала мені певну інформацію напередодні подорожі. Щоправда, їхні дані затримувалися більш ніж на тисячу років (як наслідок ущільнення міжвимірної матриці), але загальну картину я міг собі уявити.

Вортрумом тут називали вихор. Він знищив Нірр (Перше Королівство) та Наргард (Друге Королівство). І сталося це так давно, що оповідь про це вже встигла стати легендами, а то й казками. Тепер він загрожував Новіталії.

Істоти, що вижили після Вихору, все йшли вглибину Трьох Королівств з земель Наргарду через прикордонні землі, до внутрішніх, іще “живих” територій. Саме їх Ахав підбирав у Горах Непевності, доставляючи до перевалу, іноді за винагороду. Якщо ж згадати про Нірр, то від нього не лишилося нічого і нікого, окрім мого провідника (якщо, звісно, йому в усьому вірити).

Темними холодними вечорами, відчуваючи шкірою невгаваючий протяг, я відпускав свої думки до зелених зірок, намагаючись уявити, яким є зараз Нірр – ущент спустошена зовнішня сфера Королівств. Чи панує там вічна темрява? Якими є руїни Чорної Фортеці? Чи лишилося життя у будь-якій формі? Але про це щось більш-менш вірогідно міг розповісти лише Ахав, який видавав інформацію поважно та економно – так само, як і їжу.

Часом він починав оповідати легенди, невідомо, чи пам'ятаючи, що це сталося з ним насправді. Зрештою, тут всі так чи інакше говорили тільки про це...

Провідник оповідав про Герте – “Матір”, маленьке кам'яне зображення якої висіло у нього на шиї. Як напочатку часів вона полювала у Споконвічному Лісі на вепрів та врешті взяла шлюб із їхнім повелителем-богом. Як у неї народилося троє синів – напівлюдей-напівтварин, що опанували магію і дали Трьом Королівствам лад. Кожен з них побудував фортецю в своєму королівстві; кожна була віссю відповідної сфери, акумулюючи в собі їхню енегію та підтримуючи зовнішні світи.

Спочатку від Вортруму впала Чорна фортеця. Через тисячу років настала черга Смарагдової обителі Наргарда. Подеякували, що стоїть лише Вісь Новіталії – найтонша і найважливіша, щоправда... ходили чутки, наче будівництво не завершене. Її правитель був наймолодший з трьох братів, відтак мав найменше досвіду для будівництва.

 

* * *

Складніше за все – зробити другий крок. Пережити другий день подорожі, виносити те, що стало звичним. Втім, я досі з цікавістю спостерігав навколишні пейзажі, хоч якими б одноманітними вони не здавалися (вкупі з тим, що їх населяло).

Небо над Горами Непевності ніколи не прояснювалося повністю. Крізь хмари сяяли розпливчасті плямки сонць, фарбуючи навколишнє у блідо-рожеві барви – колір каміння, якому місцеві надавали перевагу при виробництві амулетів.

Рослинність також була небагата. Все, що могло зростати, росло незмінно похило убік хребта, немов ухиляючись від удару. Тварин та людей за чотири роки подорожі бачили нечасто; частіше ж там чи сям траплялися споруди з сухого каміння.

Всередині четвертого року ми натрапили на селище. Було дивно бачити плин життя у цій місцині: тліли вогнища, смажилася їжа, маленькі силуети переміщувалися в улоговині, мов комашшя. Раптові думки про можливість заночувати тут урвав категоричний жест Ахава. Він занадто велике значення надавав безпеці, втім, як і я – досвідові мешканців тих світів, до яких мандрував. Відтак, ми зійшли убік та готувалися до традиційної ночівлі насамоті.

Ніч народилася на диво ясною, являючи подоложнім безодню небосхилу у зелених смарагдах – ніби дрібних уламках велетенського кристалу... Раптом щось зашурхотіло збоку, камінь полетів крутим схилом.

Я ледве встиг зорієнтуватися (хоча, на свій сором, мав би зробити це швидше), коли побачив Ахава, що вмить змінився, вистрибнувши на відкрите місце. Очі його були розширені, в руках він простягав два амулети. Я вже й сам був готовий до нападу, генеруючи в лівій долоні осередок мани.

На нас дивилося виснажене кудлате створіння – дівчина зі впалими щоками, в лохмітті, що ледь трималася на ногах.

– Фейрі! – прошепотів до мене Ахав.

З інформації, що надала мені Колегія, я знав, що фейрі – різновид місцевих мутантів, які виникли як наслідок розбалансування магії в навколишніх сферах. Юні дівчата, що набували руйнівних магічних властивостей. Щоправда, кожна фейрі мала свій “дар”, сутність якого нещасливий спостерігач часто міг дізнатися тільки в останні миті свого життя.



Windy Lis

#114 в Фанфік

У тексті є: магія, подорож, казка

Відредаговано: 22.06.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись