Початок

 По нічному місту, мчить на шаленій швидкості з гучними сиренами, швидка. Поодинокі прохожі проводжають її зацікавленими поглядами. Але ніхто не думає про те, що в середині хтось бореться за життя, хапаючись за соломинку, та й про тих, хто, усіма силами намагається врятувати пацієнта теж не виникає думок...

А тим часом в роздягальню лікарні Н заходить, молоденька дівчина. Одягнена по останній моді: в зручних кросівках, яскравій майці кислотно-жовтого кольору зі кумедним принтом якогось мультгероя, вона заправлена в легку спідницю «міді» класичного блакитного кольору та джинсовці на два або й на три розміри більшій ніж потрібно (то оверсайз, то так модно). Яскраво руде волосся, майже червоного відтінку, трохи скуйовдилось від вітру, проте виглядає досить мило, а в поєднанні з веснянками взагалі перетворює її 26-річну жінку, впевнену в собі та повністю сформовану особистість, яка знає чого хоче й досягає того (як вона сама про себе любить говорити), схожою на школярку-старшокласницю. Вона трішки пухкенька, хоча ні, правильніше буде вжити слово «соковита», але без комплексів відчуває себе комфортно і веде відповідно... На її обличчі ні грами косметики, воно випромінює здоровий рум'янець, а її блакитні очі втопили вже не одного…

Вона підходить до пустої шафки на якій вже красується табличка з її прізвищем та ініціалами "Хмелько А. М." якщо коротко то ХАМ, або Хмелько Анастасія Миколаївна. Були часи її «хамкою» називали, хоча ті часи залишились хоч і не далекому, проте минулому. Настя намагається стати іншою, щоб відповідати своїй новій ролі. Ну що поробиш, вона не переносить брехні та підлості, а ще підлабузників, тому завжди стоїть за правду. Життя навчило її боротись за себе, адже охочих поборотись замість неї, або хоча би поруч, не було.

Настя ставить невелику спортивну сумку на лаву і починає переодягатись. Спочатку скуйовджене вітром волосся збирає у хвіст, скидає яскравий одяг, одягає класичні штани та блакитну блузу у дрібну білу крапинку, взуває простенькі, але зручні туфлі, зверху одягає білий халат, прикріплює бедж до нього і виходить з роздягальні зовсім іншою людиною. Зібраною та серйозною, саме такою, якою і має бути нейрохірург. Так, вона молода, але живе своєю роботою. В Насті хороше резюме, вона проходила практику за кордоном, там же працювала деякий час, але вирішила повернутись в рідне місто саме тому вона тут. А можливо не тільки тому…

Якщо тобі судилося когось зустріти то одного разу це обов'язково станеться... Той, кого судилося знову зустріти Насті, скоро з’явиться і в житті дівчини, і в стінах лікарні Н.

Вийшовши з роздягальні Настя впевнено крокує в напрямку приймального відділення, де завжди гамірно: то пацієнти стогнуть від болю, то відвідувачі нервуються і сваряться із лікарями. Не зважаючи на пізню годину, галас не стихає, весь час прибувають нові пацієнти. Медперсонал працює злагоджено і трохи розслаблено. Там медбрат біжить з каталкою, тут молоденька сестричка несе препарати, лікарі приймають хворих, за стійкою сидить середніх років симпатична жінка, яка монотонно пояснює кому куди йти.
Тому, хто потрапляє сюди вперше здається, що коридор перетікаючий в просторий хол виглядає, як розтрощений мурашник, де мурашки — медичні працівники, які снують туди сюди незрозумілими маршрутами, але самим працівникам все зрозуміло, то їх буденність.

В проході з'являються декілька чоловіків в однакових костюмах та зовсім з не привітними обличчями, майже несуть одного, але йдуть впевнено. Присутні замовкають і розступаються. Вони поки не знають хто це та на підсвідомому рівні відчувають, стояти на їхньому шляху небезпечно. Молоді практиканти на чолі з не набагато старшими лікарями, яких зазвичай ставлять в нічні чергування, стоять не рухаючись. Але тишу порушує медбрат Макс, який з навушниками в вухах везе візок з препаратами, нікого не бачачи навколо, мугикає модну пісню, але мугикання в мертвій тиші звучить досить голосно, всі обертають на нього погляди, а молодий лікар Василь Петрович штурхає підлеглого, від чого Макс трохи перелякався і ненароком штовхає візок на дивних гостей. Ця така проста дія знову повертає до життя багатьох присутніх.

- Лікаря!!! - Кричить один з охоронців.

Присутні починають потроху розмерзатись звідусіль чутно обурливі вигуки «Тут черга», «Нахаби», а інші вже зовсім знахабнілі починають нецензурну лайку.

- Ви повинні зайняти чергу! – Наче відчувши підтримку оточення твердо сказав Василь Петрович. – Он там у нас, — він вказує рукою на стійку.

– Потрібно заповнити бланк.

- Ти взагалі розумієш хто це? – Самовпевнено запитує один з охорони. – Вважай ми перші.

- А я так не вважаю шановні, майте повагу до інших, а тим більше до медперсоналу. – Твердо сказав лікар чим заслужив захоплений погляд молодої медсестрички.

- Та ти я бачу взагалі не розумієш чим це тобі загрожує? – Вороже почав він. – Ти зараз кидаєш усе і починаєш рятувати Боса, або я тобі хребет на частинки поділю.

- Викликай поліцію. – Сказав лікар до медсестрички Наталі.
Один з чоловіків підходить впритул до Василя Петровича і хапає його за комір халату, потім долонями плескає по щоках.

- Ей ти, борзий, зараз Бос буде говорити.

- Ну... ну що ви.... - Тихо промовляє переляканий лікар.
Чоловік стискає його щелепу і каже:

- Зуби зажми!

Десь поруч чутно розпачливий викрик старшої жінки: "Що він робить?" Але ніхто не наважується дати відсіч нападникам, чоловік в чорному костюмі замахується кулаком в напрямку щелепи Василя Петровича, але раптом його руку хтось перехоплює, досить міцно. Він переводить здивований погляд на сміливця, але це дівчинка.... просто молоденька дівчинка, проте так міцно тримає.