Хто я для тебе?

Пролог

Вітаю на сторінках моєї першої книги) та запрошую відвідати інші)
-    Це я?
-    Хто ти?
-    Ну я!
-    Хто я?
-    Ну ти?
-    Нічого не розумію. Хто я, хто ти?
-    Це ми! 
-    Хто ми?
-    Ну я і ти, це ми! 
Поки йшла по вулиці в голові намалювався цікавий діалог. Де я незнайому хлопцю доказувала, що він це я, а я це він. Дурдом в одному флаконі. Це вже в мене дах поїхав чи це моя душа теж почула весну і хоче собі в користування молодого симпатичного хлопця? Хм… Та ні, дурня. Мені зараз це ну абсолютно ні до того. Сесія вже зовсім скоро, мої шалопаї пари прогулюють, купа книжок ще не прочитаних, купа планів не виконаних. О ні, це щастя зараз не для мене. Як починають подруги жалітись, то аж нудно стає.

Ревнощі, недовіра, вияснення стосунків. Просто фе і нічого більше. Хоча навіть при такому відношенні до стосунків я іноді на них попадаю. Ну як попадаю, вляпуюсь. То милий хлопець, якого я сприймала як друга, починає кликати куди тільки не лінь, то новий знайомий кличе на прогулянку, при цьому лізе зі своїми слюньками до мене. От чесне слово, як ніби дівчат мало на світі. Проходимо мимо, просто мимо. В мене в планах кар’єра поки. От стану висококваліфікованим спеціалістом, відправлю батьків на море, зроблю ремонт, ну може ще куплю собі машину і тоді вже подумаю. Ну мабуть. В крайньому випадку 40 котів це теж не погано. Хоча в мене скоріше буде 40 собак. 
-    Про що задумалась? – вигукнув голос за моєю спиною. Блін, а я навіть не помітила як дісталась до місця призначення і стала як вкопана перед пам’ятником Франка. Мда, з цими думками треба зав’язувати. 
-    Та от думаю, - сказала я повертаючись, -  що краще, 40 котів чи собак? – Запитала я свого співрозмовника, посміхаючись.
-    Еммм цікаві в тебе думки, - офігів трохи Андрій, мій друг. – Ну напевно як для тебе то 40 собак. Хоча краще одного хлопця. – Хитро він посміхнувся і підморгнув. Андрій - це мій друг дитинства, скільки всього ми з ним пережили, навіть не передати словами. Але якось так склалось, що після школи він вступив в інше місто і більше я його з того часу не бачила напевно роки три. Але потім школу закінчила і теж поступила. Хех, не в те місто,  що Андрій. Але так випала карта, що зараз ми живемо в одному місті. Я навчаюсь, він працює. 
-    Погоджуюсь, - сказала я з серйозним лицем, що аж мій друг згубив свою посмішку, - краще 40 собак. 
-    Тьфу на тебе. Пішли вже. Як завжди, по чашечці какао?
-    Хм, гарно ти називаєш одноразовий паперовий стаканчик – чашечка! – Почала я в своїй улюбленій манері підколювати свого френда. 
-    Ой все, не придирайся до слів. – закотило очі це карооке чудовисько. Ну добре, добре, це симпатичне створіння.
-    Ееее, це моя фраза і мій жест, не займайся плагіатом, бо зараз отримаєш на горіхи.
-    Ой, налякала йожика знаєш чим? Спочатку дожени. – Це правда, це чорняве лихо я не могла догнати навіть на велосипеді, майже все життя він займався бігом. 
-    Ну капець, ображають мене маленьку. Мав би совість. Дорослий чоловік, а дитину ображає. 
-    Хм, не знав, що між дорослим чоловіком та дитиною може бути різниця в два роки. На майбутнє запам’ятаю, машину дитині давати не можна. – Перекидувались ми репліками помалу топаючи до улюбленої кав’ярні. 
-    Всьоооо, розвод і дівоче прізвище. Обідитись на тебе чи що. – задумалась я. 
-    Ага, тобі ж гірше буде. – І це теж була правда, ну не вмію я ображатись. Якось так склалось, чим і завжди користувались мої друзі. – І щоб розвестись спочатку треба одружитись. Пішли в РАЦС?  – показало це чудо мені язик. 
-    Хе-хе. Ти акуратніше на поворотах. А раптом я послухаю бабусю та погоджусь? Вона мені вже всі вуха прожужала який ти хороший хлопчик. Добрий, гарний, перспективний і взагалі хапай поки незайнятий.
-    Ой, та я швидше з Богданом одружусь ніж ти погодишся вийти заміж, а тим більше за мене. Два какао будь ласка. Тобі великий? Хоча, що я питаю? Два великих какао, одне солодке, друге ні. 
-    Я сама собі куплю. Хех, а Дан знає про твої симпатії?
-    Циц, я вже купив. О, на нього чекає ще сюрприз. - закотив очиська гад.
-    Тоді я віддам тобі гроші, ти ж мені не хлопець, щоб за мене платити. 
-    Я друг, це важливіше ніж хлопець. Кажеш пані Ганна каже хапай поки не зайнятий? Ну хоч одна людна розуміє мою цінність, - хитрий погляд карими очима в мою сторону. - Точно не вийдеш.
-    Воу, воу, акуратніше, ти зараз ходиш просто по межі. Ти ж знаєш, що зі мною не можна спорити, то може погано закінчитись, - обурилась я, не люблю коли мене беруть на слабо.
-    Хах, чим? Штампом в паспорті? Ти всеодно не погодишся.
-    Ти так впевнений? – хитро підняла я брову. – А раптом я давно мріяла про це і як вийду заміж, як сяду на шию. Ммм, - закотила я очі, вдаючи блаженство. Андрій ржав. Аж похрюкував. Глянула на нього скептично та пішла забирати наше какао. Дааа, двоє дорослих людей, а обожнюємо какао, як малі діти. Забрала в милої дівчини какао та пішла в іншу сторону. За какао друг точно побіжить. О тож... Один. Два…
-    Куди пішла, какао віддай. – О так, цього моменту я чекала. Головне не палитись. 
-    Ладно, тримай, сьогодні я добра. – Моя жертва підозріло глянула, але все ж взяла какао та спробувала. Хе-хе. А дарма.
-    Фееее! Аня, за що? Що я тобі поганого зробив? – скрививши мордочку запитало це чудо. Хех, за все хороше. О так, я йому віддала своє какао, те, що солодке. А він відноситься саме до тих ненормальних, що п’ють чай та каву тільки без цукру. Здається його б воля, він ще б солі накидав. Так, мій вихід.
-    Ну як за що? – зробила здивовані очі я. – За те, що не кличеш заміж. Батьки ждуть, бабуся жде, друзі ждуть, а ти ні туди і ні сюди. А я вже не молода. Вже пора заміж. – Говорила я стараючись не засміятися. Здається це чула парочка, що стояла недалеко біля нас. Бо дівчина з розумінням покивала та сумно видихнула. Бідося, в неї проблема, це ми тут жарти жартує…
-    Ти що робиш? – дивлячись з жахом на друга який став на одне коліно, запитала я.
-    Роблю тобі пропозицію, сама ж хотіла, вже не молодієш, давно пора, – з посмішкою сказав Андрій. – Аня, ми так давно з тобою знайомі, що навіть не згадати, ми так схожі між собою і раз так каже твоя  бабуся ми маємо бути разом, щоб в горі і в радості пити какао та їсти морозиво під дощем, - говорив з пафосним лицем цей гад, а я підло похрюкувала. Добре, що людей поруч багато не було. А та славнозвісна парочка поруч почала знімати на відео та казати, що це дуже мило. Мда, здається час закінчувати цей цирк.  
-    Сонце, я тебе звичайно дуже люблю, але… - Не встигла я договорити як з іншого боку почалось: «Погоджуйся», «Та такий хлопець буває тільки раз в житті», «Во дура», «Мені б такого». Я й не помітила як набігло людей подивитися на цей цирк одного актора. Мда, весело, тепер я буду стервою яка послала хорошого хлопця. І плювати мені на інших людей, але в цей момент я глянула на нього. Неее він не дивився з тривогою чи з проханням. Він дивився з викликом. Ой, що я творю…
-    Ти вийдеш за мене заміж?
-    Так! – Люди захлопали і почали кричати гірко.  
-    Ваааай буде весілля в групі. – почула я незвичний вигук за спиною. Твою ж. Та наліво. А там стояла моя одногрупниця зі своїм хлопцем. Все братан, фіаско. Навіть не знаю як викрутитись з цієї ситуації. Хоча, що я парюсь. Скажу жарт. Це ж правда. А люди далі кричали гірко. Мда. Подивилась на Андре. От хитра падлюка, знову цей погляд. Так і каже: «А що слабо?» Та не слабо, але щось мені здається я про це пожалкую. Впевнено ступила один крок, другий вже не змогла. Мама, що я творю. Але останній крок зробив він. Я очікувала поцілунок в щічку, ну добре в губи чмокнути. А він так поцілував… Як ніхто не цілував. Схаменулись ми здається на поцілунку десятому. Глянула в шоці на нього, він на мене з не меншим шоком. Оглянулись. Купа людей. Мда, припливли. Вони ще й на відео знімали. Здається ми влипли. 
-    Ну ми підемо, - взяв мене за руку… друг… напевно. І потягнув в іншу сторону від людей. Почулись смішки та жарти, але за нами ніхто не пішов. Йшли ми здається довго. Я була в шоці і просто йшла за Андрієм. Нарешті ми прийшли в парк на наше улюблене місце. Сіли на лавку. І тут мене накрило. 
-    О, мама. То дурдом. – Почала сміятись істерично я. – Оце так пожартували. Хе-хе-хе. Оце прикол буде якщо вдома дізнаються. Хоча вони як раз скажуть, що вони це давно знали. І що будемо робити? – Запитала я ще продовжуючи сміятись. Після цього, що між нами було ти зобов’язаний на мені одружитись. 
Андрій чомусь не сміявся. І взяв гад, ну просто гад, знову глянув своїм поглядом, тим самим, після якого в мене зносить кришу. І сказав те, від чого в мене полізли очі на лоб.



Тіа Кузь

Відредаговано: 07.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись