Я дарую тобі серце

Початок

Я дарую тобі серце!

 

Минув вже рік. Довгий рік без тебе. Лише тепер я зміг взятися за ручку і написати про нас. Про тебе! Про ті хвилини коли я згадую тебе, дивлячись в дзеркало на шрам не можу зрозуміти твій вчинок. Дякую тобі за друге життя, я обіцяю що не змарную кожну хвилину на цьому світі.

- Годі сперечатися, просто поїдь та спитай їх, скільки можна чекати! – моя мама завжди кричала про те що я безвідповідальний байкер який не думає про майбутнє. Цього дня вона кричала в мобільник так голосно що мені захотілося кинути телефон об асфальт. Та тільки я наблизився до стоянки, щоб повернути свій байк на звичне місце появилася ти. Спершу я хотів закричати на тебе. Ще кілька сантиметрів і ти би вже лежала на тротуарі. Знявши з голови шолом я помітив в руках в тебе були якісь папери.
- Вибачте, вибачте! – почала говорити нахилившись до кількох папірців, які підняв вітер прямо мені під ноги. Ти підняла очі на мене, і я зрозумів що не зможу вилити весь той гнів який був всередині на цю маленьку бідолашну бджілку, яка дивилася на мене заплаканими очима.
- Вибачте! Я не хотіла просто задумалася, не могли б ви відати мені,- промовила встаючи на ноги, я помітив на твоїй руці слід від уколу, на шиї був якийсь гель. Раніше я не бачив тебе в цій лікарні, хоча приходжу сюди вже багато років підряд на обстеження та лікування.
- В тебе тут,- промовив я показуючи на шию. Ти так зніяковіла що мені навіть стало тебе шкода. Ти почала витирати гель, і знову краєм ока поглянула на мене. Твій погляд здавався розгубленим.
- Дякую, я піду,- мовила ти повернувшись до тротуару, я і досі тримав твій листок з папки в себе в руках.
- Стій, а як же це, ти за була!- вигукнув я тобі уздогін, але ти вже йшла собі геть. Можливо тоді як би не побіг за тобою ми ніколи б не зустрілися більше. Але ти здалася мені такою сумною, наче щось сталося. Все життя мама говорила мені що я народився на байку, і все життя проведу на ньому. Окрім цього вона казала що я добре бачу емоції людей. Хоча з роботою мені це не сильно допомагало.
- Ти за була,- промовив я доторкнувшись до твого плеча. Ти повернула голову дивлячись на мене, тепер на твоєму обличчі була сльоза, вона текла просто по білій шкірі капнувши на мої пальці. Ти схопила папір, дивлячись на мене.
- В тебе щось сталося?- запитав я поглянувши,
- Як же мені набридло це все, - мовила ти, в твоєму голосі був сум чи просто біль. Раніше ніколи не бачив як плакали жінки.
- Надоїло чому життя таке не справедливе!- кричала ти, тепер вже в істериці, я оглянувся, але навколо не було нікого. Не знаю чому, але я зробив те що зробив, кинувши свій шолом на землю я пригорнув тебе до себе. Не знаю, чому я зробив тоді саме це. Може тому що тато казав що жінки постійно хочуть щоб їх обіймали. Ти опустила руки на землю, я притулив ще сильніше до себе. Вологе обличчя доторкнулося до моїх грудей, майка швидко покрилася твоєю тушшю.
- Тихо все добре,
- Нічого не добре мені надоїла ця рутина, надоїла робота таке життя, а тепер ще це, - ти замовкла піднявши очі на мене, і раптом відійшла в сторону. Витираючи очі, чомусь знову почала вибачатися.- ой я не хотіла вибач. Просто зараз все на купу.
- Знаєш що мені допомагає розвіяти думки, - промовив я поглянувши на збентежену незнайомку яка стояла переді мною. В той день я мав піти до лікаря, але ти мене затримала може так мало бути, хоча хто тепер розбере.
- Ні, може мені це допоможе?
- Я беру байк одягаю окуляри і їду куди очі бачать, до того моменту коли не стає легше на душі.
- В мене не має байка, і я маю якісь обов’язки, робота, друзі,
- Робота може і без тебе пожити день, а друзі де вони коли ти тут? – промовив я, я ще не знав що ніхто не знав про твою хворобу. Що ти мовчала і тримала все в собі, що ти лише хотіла щоб ніхто не страждав. Як би я знав що ти сідаючи на мій мотоцикл зминеш моє життя, життя яке я зовсім не цінив бо знав що можу померти кожної миті. Я міг жити лише так, як жив до цього, кататися, розважатися на повну, і трохи подарувати радості тобі.
- Сідай, поїхали зі мною тоді ти побачиш що це таке.
- А.. я ж зовсім не ..
- Не знаєш я теж тебе не знаю, може ти медсестра вбивця чи лікарка з божевільними думками яка спеціально під мотоцикли кидається щоб задурити гарного молодого чоловіка. – в ту мить ти усміхнулася, твоя усмішка прилетіла здається з далекого Марсу, чи може навіть з Юпітера.
- Тобі личить усмішка,
- Дякую, але..
- Я тебе не з’їм, не сподобається висаджу де скажеш?- промовив я знаючи що так можу. В мене в рюкзаку завжди був набір на незвичайний час. Гроші теж не проблема коли твої батьки володіють своїм бізнесом, але ті гроші ніколи мені не були потрібні. Я вмів сам заробити, хоча перебивався випадковими роботами, коли кинув універ. Ти поглянула на зелений шолом, потім твої очі поглянули на дорогу. Я знав що якщо ти відмовишся нічого не зміниться мій світ буде таким самим як і був, а коли погодишся зміниться твій світ. Раніше в мене ще не було такого, я не знав хто ти така як тебе звати звідки ти. Але чомусь всередині себе я хотів щоб ти взяла в мене шолом відповідаючи так.
- Добре, але якщо мені не сподобається я висаджусь де хочу!
- Ок, по руках.

Ти взяла шолом хоча і досі вагалася, повернувшись назад поглянула на двері, тоді на мотоцикл до якого я вже підходив. Я боявся що ти в останню мить могла передумати, але здається ти була вже готова до цього. Мій старих був марним, ти сховала свої папери в маленьку сумку, яку швидко перевернула за плече. Сідаючи на зад, обхопила мене за талію стискаючи мій прес, я відчув як ти боїшся.
Швидкість я завжди забуваю про неї, розганяючись на повну їду не звертаючи як шалені потоки б’ються в моє обличчя, як крихітні камінці проходять повз, як вітер знімай має мої крила. Це як наркотик, коли раз спробуєш більше не зможеш відмовитися. Завівши мотор, стиснув газ і натиснув вперед, ми рвонули одразу з місця різким рухом повернувшись на дорогу. Виїхали швидко на трасу, яка вела до Одеси. Швидкість була шаленою, як завжди я за був що не сам. Тому знову натиснув на газ збільшуючи її, коли відчув що твій дотик став ще сильнішим. Минуло якихось десять хвилин, коли твоя долоня привела мене до реальності. Я зупинив бійк повернувши голову вбік, ти заплющивши очі притискалася до моєї спини. Невже ця швидкість налякала тебе. Нарешті коли звук замовк, ти повільно відкрила очі дивлячись на мене. Твоє волосся здіймалося вітром коли повз проїхала вантажівка.
- З тобою все добре,
- Так.- киваючи відповіла, - я згадала що не знаю як тебе звати?- ця фраза мене розсмішила, ще ніколи не питав мого імені саме так, як зробила це ти. Я вийшов з байка, вставши збоку, поглянув на дорогу яка вела кудись далеко.
- Мене звати Ян, ти це хотіла знати сідаючи за мотоцикл ти не думала про імена чому раптом зараз?
- Просто ця швидкість, вона заворожує та одно час лякає.
- Ти хочеш продовжити,- мовив я підійшовши до тебе.
- Все своє життя я думала що все встигну, але тепер сумніваюся, в мене є кілька мрій які я б хотіла здійснити,- мовила ти, я досі не знав твого імені, але добре розумів про що ти говориш.
В мене теж були мрії, мрії які мав здійснити, і здійснив коли мені сказали про мою хворобу. З самого мого народження мені забороняли робити то чи інше, займатися спортом, а я люблю навіть зараз копати в м’яч. Ходити на побачення, та просто розважатися як всі нормальні діти, потім випити вперше. Може тому я став бунтарем, я не боюся смерті, вона постійно ходила за мною. Я звик бути її другом, знати що в мене так мало часу, щоб побачити світ. Я рано почав втікати з дому та здійснювати свої мрії. Пішов навчатися, потім кинув бо стало нудно закохався і знову втік. Тоді знайшов байк і закохався в смерть. Тепер я ганявся за нею в пошуках сенсу, який ти принесла в моє життя цього ранку.
Я не міг не дивитися на тебе, мені здавалося що тебе послав мені сам Бог, хоча я давно не вірив в нього. Мій бог це екстрим, але з твоєю появою все почало мінятися з першої хвилини. Здавалося що це той вітер змін якого я чекав, так довго. Підійшовши до тебе настільки близько що тобі стало страшно від цього. Я помітив як ти одразу заховала очі геть. Розумію тобі так само зараз як і мені, щоб тебе тоді хвилювало я хотів бути поряд.
- Які в тебе мрії?- запитав доторкнувшись до твоєї ноги, досі відчуваю на кінчиках пальців дотик, твоя шкіра була м’якенькою з кількома волосинками.
- В мене їх багато і зараз здається одна з них стає реальною. Ян про що ти мрієш?
- Я мрію про тебе! Знаєш що сідати з таким як я було небезпечно, а може я якийсь сексуальний маніяк. І зараз завезу тебе в якийсь темний ліс і там.
- Я б не сіла на мотоцикл якби не хотіла цього?- відповіла ти усміхаючись, я помітив що ти сказала це жартуючи. Хоча і налякалася коли я потягнув свою руку вище коліна.
- Ян,
- Ну що поїхали далі здійснювати твої мрії. Тут є гарна поляна, де можна буде зупинитися.
- Це як?- ти спиталась розгублено, я поглянув на свій рюкзак який був закріплений позаду тебе. Там позаду була намет, і все необхідне для подорожі для одного, та ти була такою крихітною що нам би хватило для двох цього.
- Ти хочеш сказати ми будемо спати разом в палатці,
- Ні, просто неба, там спальні мішки,
- Ти всім пропонуєш таке?
- Ні, лише таким красуням як ти, - засміявся повернувшись за руль. Ти не відповіла лише смикнула мене за куртку.
Ми проїхали поле на якому я часто зупинявся, вже давно скосили пшеницю, і воно було суцільно зеленим, де не де були дерева, за ним посилався ліс який йшов до самого кордону з Молдовою. Я часто люблю там зупинятися, майже ніколи немає туристів, тихо трохи далі від дороги. Повернувши мотоцикл на дорогу між деревами й полем сповільнив хід, знаючи що тут ще ті ями. Ти спиралася на мою спину стомлено оглядаючись по сторонах. Ми їхали близько чотирьох годин, і зупинялися лише раз на заправці, щоб заправити бензин. Коли позаду нас вже не було чути дороги, я зупинився серед поля та початку лісу. Тепер потрібно пройтися пішки, просто не проїхали б. Ти повільно сповзла з мотоцикла вийнявши свій мобільний, який до цього лише раз дзвонив. Я знав що мережі тут не буде, в цьому районі не було кабелю, ліс та голе небо перед нема, жодних дротів. Напевно єдина місцина де можна сховатися від реального життя.
Ти вилізла взявши один з моїх рюкзаків, я вів мотоцикл позаду тебе. Тобі було цікаво напевно що все, виникало враження що ти просто раніше не була в такому місці. Може і справді ти ще та дивачка, чи це я настільки дивний що часто тікаю від реального сюди.
- Може тут,- зупинившись промовила тихо, наче хтось міг почути нас, серед цих дерев навіть тварин не було не те щоб людей.
- Тут, ок,- відповів спираючи байк до дерева, поклавши лапку підійшов до багажника, вийняв другий рюкзак.
- Де поставимо падку.
- Ти казав просто неба.
- Я буду спати просто неба, а ти в наметі тебе ж комарі згамають.
- Я взяла на заправці це.- промовила ти вийнявши з сумки балончик, я усміхнувся. Цього балончика хватило би тобі лише на пів ночі.



Mariana S/Angel

Відредаговано: 21.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись