Я, він та яхта

Частина І. Пролог.

– Ти справді думаєш, що це розумна ідея? – Запитую його, відчуваючи, як ноги німіють від холоду, тіло закоценіло, а зуби клацають.

– В тебе є варіанти? – Усміхається він. – Або ти живеш тут за моїми правилами, або залишаєшся там, у морі.

– Ти неадекватний, зрозуміло! – Гиркаю. І Начхати мені, що у воді без рятувального круга я, а не він. – Просто недоумок!

– Ти помилилась , а не я, Софі.

Примружую очі, намагаючись краще розгледіти цю світлу голову з нахабними очима. Цей хлопець просто біда на мою голову. Або я на його.

– Просто допоможи мені вилізти назад. Я замерзла. І якщо помру, втону, то все це буде на твоїй совісті.

– В мене її немає. Та і я вийшов у море саме для такої цілі, а ти мені заважаєш.

– Вмерти хочеш?

– Швидше загубитись.

– Тоді давай ми поміняємось місцями – ти у воді, а я на палубі. Як тобі? – Весь час, поки цей ненормальний калатає ногами в повітрі, явно насолоджуючись моїм виглядом, мені доводиться рухати ногами та руками, щоб не піти на дно морських глибин. І це важко, скажу вам. Все тіло болить, кожний непідготовлений та незвиклий до такого м’яз пече пекельним полум’ям, а про те, що відбувається в моїй голові на даний момент краще промовчати, тому що я в паніці! Справді. Якщо цей довбень, – Макс –, прямо зараз не спустить ті кляті сходинки, то моє тіло каменем піде на дно. Але, що йому до цього? Він то сидить закутаний в ковдру, п’є прямо з пляшки коньяк й з усмішкою на обличчі дивиться на мене, жертву власної тупості.

– Мені поки на палубі добре, Софі. А тобі як?

– Погано. – Зціпивши зуби відповідаю.

Несподівано моє тіло проштрикує такий біль, що навіть не встигаю сказати бодай ще слово, як розумію, що вода потрапляє в легені, забиває ніс, рот, змушуючи відчувати, як у грудях пече. Права нога німіє, кам’яніє, а біль від неї наче тягнеться на кожний клаптик тіла. Булькнувши щось на прощання, зникаю під водою. Інстинктивно очі розплющуються та я дивлюсь на шматок білого металу яхти, навіть розрізняю кілька букв «…ача». А потім в голові щось наче тенькає, вимикається і все перед очима темніє. Намагаюсь виринути з-під води, та не виходить. Лише додаю нову порцію болі, від якої хочеться кричати. Підкорюючись покликам тіла, мозку, розкриваю рота. В горлянку одразу затікає солона вода, обдирає горло, душить з середини. Я все ще пробую виплисти, але потім відчуваю, як справді каменем йду на дно. Тиск посилюється, стає темно настільки, що страх сиротами торкається шкіри. В скронях болить та пульсує.

Я тону…



Стефанія Лін

Відредаговано: 25.05.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись