Я - вітер

І

                Я ─ вітер... Я існую. Поза часом, поза простором. Десь. В безкінечності. Я─ сон... Розмита ілюзія думок і фантазій, минулого і майбуття. В мені воля... В мені Всесвіт... В мені мрія і уява. В мені життя ─ вічний відбиток людських душ.

                Я ─ вітер...

 

                Вона ніколи не жила. Ніна ніколи б не подумала, що це так. Їй було дванадцять, але вона не жила. Світ горнувся навколо неї, як величезна задобрена кішка, огортав пухким хвостом, прикриваючи гострі пазурі.

                Він горнувся так, ніби не був справжнім.  

                Світ був розмитим, нечітким сном. Він був вітром, принесеним спогадом із майбутнього, частинкою вічності, якій суджено було закінчитися тоді, коли закінчиться сама вічність. У нього не було ні початку, ні кінця. Тут все було не так, у цьому химерному просторі її власних фантазій. Світ, створений сотнею її  думок.

                Тут все було не так.

                І, стоячи на високому пагорбі, підставляючи під сонце своє засмагле обличчя, що ховалося в каскадах темних кучерів, її губи ледь чутно промовляли:

                ─ Я ─ вітер...

 

                Ніч огортала. Ніжно, майже нечутно. Світ оповився нічною темрявою. Вона проникала у найглухіший закуток, де навіть вдень панував напівморок, а зірки здавалися тисячами маяків у небесному морі без берега і дна.  Світ дрімав. Таку тишу навколо нечасто можна почути. Жива тиша, вічний передвісник нового пробудження.

                Але зараз світ спав. Ледь чутно з його уст зривалося спокійне дихання.

                Вітер.

                Він заколихував, навівав дрімоту без снів. Хвилював сонні дерева, здував нічну вологу з листя.

                Спало все. Ніна лежала з розплющеними очима, блаженно вдихала прохолодне нічне повітря, що проникало крізь прочинене вікно.  По стіні, ніби кістляві руки старої відьми, повзла моторошна тінь. Повільно, крадькома.  Вона ледь─ледь здригалась, не наважуючись проникнути глибше.

                Важко впоратись з дрімотою. Тихо поколихував вітер скуйовджене волосся дівчинки.

                ─ Прокидайся... ─ ніби крізь сон почула вона тихий, як шелест, голос, ─ та прокинься ж ти!

                Хтось щосили  термосив плече дівчинки.

                Ніна розплющила очі. Над нею схилилося бліде, вже не дитяче обличчя.  Лара, старша сестра.

                Був ранок. Чи, мабуть, вже полудень.

─ Пам’ятаєш, що ти мені обіцяла? До приходу мами ти повинна змастити всі її глечики. Та встань же ти, Ніно!

Яким же різким був зараз цей зазвичай приємний голос. Надто різким.

 

Ніна не зводила очей з сестри. Та метушливо поставила перед нею тарілку із гарячим сніданком. Повільно тонкими змійками піднімалась пара, поступово розчиняючись у повітрі. Вітер колихав тюль на вікні. Ніні здавалось, ніби вона чує його шепіт. Вона вдивлялась у ранковий світ, сонце освітило її все ще сонне обличчя.

─ Що ти там такого побачила? – Лара виглянула у вікно.

Ніна, склавши перед собою руки, поклала на них голову, повільно ворушачи повіками.

─ Бачиш, ─ мовила вона, ледь кивнувши головою вбік вікна, ─ там, серед пагорбів, у тіняві дерев. Там троль.

Лара зітхнула.

─ Знову ти зі своїми казками. 

Ніна ледь всміхнулася. Це не казки. Просто Лара його не бачила.

Він був там. Причаївся, злився зі світом, як це зазвичай роблять тролі. Аби їх не помічали. Крадькома визирав з-за дерев, споглядав світ. Он він. Прямо за вікном. Дивиться на одинокий будинок. Чекає, коли Ніна перестане дивитися на нього, аби повністю сховатися за пагорбом. Він був там. Просто Лара його не бачила.



Rosie

#1754 в Фентезі
#1648 в Різне

У тексті є: ніч, таємниче

Відредаговано: 08.07.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись