Я зустріну тебе навесні

1

— Прокидайся, Оксано, день новий почався! — веселий голос подруги дратував мене. Я намагалася усвідомити, що взагалі відбувається. За вікном сірість буття, та це Асю аж ніяк не турбує.

— Ти знущаєшся. Не називай мене Оксаною, я Ксюша, Ксеня або взагалі Ксена, як принцеса-воїн із серіалу нашого дитинства, — забурмотіла я в подушку і завмерла з одним розплющеним оком. Другий ніяк не хотів повертатися в реальність, він ще додивлявся примарні сни. Я дуже заздрила жайворонкам: о сьомій ранку я готова душу дияволові продати, аби ще півгодини повалятися в теплому ліжку, а подруга вже бадьора, пісеньки наспівує — ех, мені би таку суперздатність.

На першу пару я завжди йшла в несвідомому стані: лице пом'яте, очі злипаються, в голові — порожнеча. І тільки під кінець заняття я починала стежити за ходом лекції, а на короткій перерві випивала у буфеті скляночку поганої кави. Я була типовою совою, тому часто прогулювала першу пару. Ну а що, третій курс — тепер не студенти працюють на залікову книжку, а залікова книжка працює на студентів.

— Ей, досить валятися, так і пропустити щось цікаве можна, — у мою голову полетіла важка подушка із зображенням ведмежати. 

— Ти з глузду з'їхала? — посміхнулась я, відкидаючи убік ковдру. На Аську не можна гніватися — вона несамовита оптимістка, що зустрічає будь-які труднощі з посмішкою на обличчі. І нехай вона кидалася подушками і горланила попсу, мене це не бентежило. Мені передався веселий настрій подруги, я посміхнулася, розліпила нарешті друге око та знайшла в глибинах шафки зубну щітку та пасту.

— Ти давно прокинулася? — запитала я Асю.

— Півгодини тому. Спостерігала, як ти вимикаєш будильник за будильником і знову засинаєш. Ти була схожа на зомбі, — засміялася подруга.

Ася завжди говорила правду, вона навіть не замислювалася над тим, чи хочуть її слухати друзі. Вона легко відповідала на каверзні питання, чим вводила співрозмовників у ступор. Знайомі часто ображалися на неї, але пізніше звикали до прямолінійності Асі.

Я накинула на себе довгий махровий халат, засунула ноги в простенькі гумові шльопанці та вискочила з кімнати. До вмивальні вишикувався цілий натовп: три дівчини чистили зуби за раковиною, ще чотири студентки в нетерпінні топталися біля дверей. От блін! Перед першою парою гуртожиток божеволів: усі поспішали привести себе в порядок, ось тільки на цілий поверх доступні були всього дві вмивальні, два туалети і дві кухні.

Я спостерігала за повільними студентками та пошепки проклинала університет. Нарешті я протиснулася до вмивальні, швидко почистила зуби та плеснула в обличчя крижану воду. П'ятому поверху гаряча вода, на жаль, не діставалася. За декілька років я звикла до холодної води, від якої клякнули пальці.

Коли вже прийде весна? Мені набрид клятий холод!

— Устигаємо на пару? — запитала я подругу, коли повернулася до кімнати.

— Ну так, сумніваюся. Нічого, почекають, — смикнула плечиком Ася. Вона задумливо роздивлялася дві білі футболки: одну з принтом Ріка та Морті, другу — з танцюючим лепреконом.

— Я голосую за Ріка та Морті, — я дістала з шафи синій світшот із зображенням лисички і натягнула на себе. — Що у нас першою парою?

— Соціологія культури.

— Уже згораю від нетерпіння, — скептично вимовила я, роздивляючись ненависні чоботи. Швидше б потепліло — сині кеди так і ваблять крізь дерев'яні двері шафи!

Я глянула на себе в дзеркало: руде волосся розпатлане, щоки горять яскраво-червоним полум'ям, окуляри з'їхали на ніс. Зараз я схожа на відьму, яка не знає, як користуватися гребінцем. Учора я забула висушитися феном, і моє густе волосся в'ється на кінцях, дивно стирчить та лізе в очі.

— Сподіваюся, що новий викладач теж затримується. Не хочу привертати увагу сотень людей в аудиторії, — з надією пробурмотіла я, вибігаючи з кімнати.

— Ти серйозно думаєш, що хтось із студентів зверне на нас увагу? — посміхнулася подруга. — Блін, та всім глибоко начхати на чиєсь запізнення.

— Гаразд, гаразд, я надто багато парюся там, де це не потрібно, — визнала я та штовхнула важкі двері гуртожитку.

Ми з Асею вискочили на вулицю. Дрібні краплі дощу впали на мої окуляри, вітер з радістю зарився у волосся. Ася смішно махнула рукою і побігла до найближчої зупинки. Через мить перед нами зупинилася забита маршрутка. Добре, що до універу їхати всього п'ять хвилин. Я ледве протиснулася всередину і з відчаєм подивилась угору. Так і є — люк закритий, тому в салоні панує жахлива духота.

— Біля універу, будь ласка, — з відчаєм закричав пасажир, який сидів у хвості маршрутки.

Я вискочила на свободу. Синя багатоповерхова будівля університету вже не викликала колишнього захвату. Альма-матер, яка раніше здавалася мені красивою та загадковою обителлю науки, з часом перетворилася на звичайну висотку з холодними аудиторіями і викладачами, що позіхають від нудьги.

Як тільки ми з Асею переступили поріг учбового закладу, пролунав різкий настирний звук. Довга трель дзвінка розбурхала студентів, що стояли біля ліфта, і вони тут же почали в десятий раз натискати на кнопку виклику. Ася посміхнулась і підійшла до наступного ліфта. Правильно, нехай він приїде пізніше, зате налякані першокурсники нас не задавлять.

Я полегшено зітхнула, коли під'їхав ліфт. У кабіну забігли скуйовджені студенти, останнім зайшов молодий темноволосий чоловік.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше