Як оптимістка грала в шахи

Є у мене така мода – завжди говорити правду. Та я не все життя була такою модницею.

Пам’ятаю, як у дитинстві фантазувала про сніг із бляшанки, що збільшується на очах. Тоді такого дива і в проекті не було. А зараз, близько 25 років потому, виявляється вже винайшли! Якраз сьогодні побачила на Ютубі.

Наврочила чи ні, певно, вже й не важливо зовсім. (Хоча, без заперечень, приємно відчувати себе пророчицею). Головне – що тоді я пообіцяла привезти такого снігу своїй подрузі із села, і, звісно ж, не дотрималася свого слова.

А оце вже, друзі мої, брехня у всій красі! На хвилиночку, семирічної доброї дівчинки! Я ж була такою м’якою та ніжною, як бутербродне масло часів СРСР! І пофантазувати любила – хлібом не корми… Певно, я була схожа на бутерброд – ну, отой, із домашнім варенням з нашого дитинства… А воно якраз і виступало тією самою, солодкою, брехнею, вправно замаскованою під незначні вигадки малої дитини.

З роками фантазій не стало менше, просто більшість із них відтоді не виходили за рамки мого внутрішнього світу. Так що, справжньою брехухою, на щастя, я так ніколи й не була.

А от після одруження зі мною сталася натуральна революція: мій чоловік настільки завзятий правдолюб, що перші кілька років мені навіть фантазувати заборонялося. Раніше для нього будь-яка вигадка апріорі вважалася лицемірством. І тільки останнім часом ми обоє переглядаємо наші погляди стосовно цієї теми. Я ж письменниця, і вигадані світи – то моє життя, настільки ж важливе, як і реальне.

Так що, нині фантазувати мені вже дозволено, а от брехати – ні-за-що! Цю позицію вклав у мене чоловік, мов кісточку зі смачнючого персика до ґрунту, і я дотримуюсь її беззаперечно. Мій саджанець давно підріс і змужнів, та я досі завзято оберігаю його від чужих вітрів, шкідливих комах та всілякої хворі. Вже котрий сезон збираю солодкі соковиті плоди!

Тепер правда для мене – неоцінима розкіш. І я дійсно вважаю, що лише сильна людина спроможна говорити її, не зважаючи на обставини. Беззаперечно, важливим є і те, як піднести інформацію. Також бувають виняткові ситуації, в яких краще просто змовчати… Але, все ж таки, я мрію про той час, коли говорити правду стане модним – у всіх закутках нашої країни! А, краще – на всій планеті!

***

Отож, цього разу «правдива супер-сила» запропонувала мені давно відому, й, тим не менш, цікаву гру. Щось на зразок шахів, у які грали постояльці моєї свідомості: Розпач та Оптимізм.

Взагалі-то, ці двоє частенько затівають подібні ігри. Та щоб таке бурхливе дійство ініціювала моя Правдивість, такого ще не було…

Дуель розпочалась ще учора ввечері, коли несподівано зателефонувала моя давня подруга, з якою я не бачилась років зо п’ять.

Ми вчились із Оксаною в університеті. Сиділи за однією партою, разом прогулювали заняття та записувалися на практику виключно в одну бригаду. Якось навіть закохалися в одного хлопця… А він, Ловелас Йосипівський, водив нас обох за носи настільки вправно, що спалився аж через кілька місяців:  виявилося, що дівчат у нього було не дві і навіть не п’ять…

Та жіноча дружба – то велика сила, хто б там що не казав!

Спочатку ми з подругою вирішили, що не готові до настільки серйозних стосунків і дружно послали його лісом. Потім, разом з іншими постраждалими, змусили Ловеласа покинути його брудну справу: допомогли закохатися у неймовірно добру, проте не саму вродливу дівчину. І, о-па, він став люблячим чоловіком, а згодом і батьком трьох чарівних донечок… Трьох! Хай тепер думає, щасливець, що робити, аби його крихітками у майбутньому ніхто не посмів маніпулювати, як те робив він у юності!

З Оксанкою нам є що згадати! Але і новинок, якими хочеться поділитися, ще більше. Після університету вона подалася у пошуках щастя до Польщі, потім до Данії, а згодом осіла у Німеччині. Восени вона, нарешті, вийде заміж і приїхала, аби особисто запросити найближчих родичів на свою урочисту подію.

Я ж, уже давно заміжня дама з оравою із двох дітлахів. Проте жодного разу не виїжджала за кордон… Цікаво, в кого із нас назбиралося більше вражаючих історій?!

Оксана буде в Україні лише тиждень. А у місті лише три дні, бо вона дівчина дуже кмітлива – встигла обзавестись друзями по всіх закуточках країни.

Тож зустріч із подругою стала для мене вкрай необхідною подією, яку я нізащо не повинна була пропустити!

***

Четвер. 20:45

Після розмови з подругою я вимикаю телефон і гра починається.

Першим походив білий пішак: то моя примарна надія на порозуміння з чоловіком… коли я скажу йому правду.

Оксана за браком часу запросила на зустріч не лише мене, а й усю нашу університетську компанію – ще одну дівчину та двох хлопців. Серед них було Чудо-в-пір’ї, із яким я зустрічалася близько двох років, якраз перед тим, як познайомитись зі своїм любим, неперевершеним в усьому, коханим.

Та мої дифірамби не зіграли б тут жодної, бодай малесенької, позитивної ролі. Бо Олексій, мій чоловік – ревнивець, яких ще світ не бачив… А я, не маючи бажання замовчувати перед ним те, що на зустрічі буде колишній, повинна підібрати максимально влучні слова, щоб любий благословив мене на цю зустріч.