Зі мною темрява

Перша глава

З рук випали ключі, коли я вже була майже біля машини. Далі – сяйво, удар, гаряче повітря, чорний дим, біль і темрява.

Перше, що я почула, – запах медикаментів і монотонне пищання якихось приладів. Я розплющила очі, але перед очима було темно. Трохи повозилася, прислухаючись до свого тіла. Боліла рука, бік, спина. Я спробувала сісти, за мною потягнулися якісь проводки.

– Майя! Не рухайся, не вставай! – пролунав над головою голос мого чоловіка.

– Увімкніть же хто-небудь світло, – жалюгідний хриплий шепіт подер горло.

– Майє, Майє, заспокойся, – повертаючи мене в горизонтальне положення, перелякано говорив Олег.

– Чому так темно? – допитувалася я.

– Майє Юріївно, я – лікар. Мене звати Петро Васильович. Зачекайте хвилинку, – його руки охопили моє лице, – ви нічого не бачите так?

– Так! Бодай його! Я нічого не бачу, – втрачала я терпець. – Світло можна увімкнути? Що взагалі сталося?

Запанувала тиша. Лікар продовжив вертіти моє лице в різні сторони.

– Сталася пригода. Твій автомобіль вибухнув. Ти щось пам’ятаєш? – улесливо запитав Олег.

– Так! Хтось постраждав? – після хвилини оцінки моїх спогадів запитала я.

– На щастя, ні… – відповів Олег.

– Що зі мною? – страх легенько мене зачепив.

– Не знаю, – відповів лікар, – ми ще зробимо кілька аналізів. Причин не бачити у вас немає, але ви не бачите.

– Я… я осліпла? – тепер уже з жахом запитала я.

– Я ж вам кажу, з фізіологічної точки зору все добре… – почав говорити лікар.

– Олег? – істерично прошепотіла я.

Із силою я вчепилася йому в руку.

– Ми ще кілька днів вас поспостерігаємо… – продовжував говорити Петро Васильович.

– За чим? За тим, що ви не знаєте, чому я сліпа? – нервового лепетала я.

– У вас була травма голови, – образився лікар. – Навіть незначна травма голови може мати серйозні наслідки для здоров’я. Мозок людини є тендітним та вразливим органом. Спершу ознаки пошкодження мозку можуть бути непомітні, принаймні зовні, несприятливі симптоми можуть проявитися протягом 48 годин після інциденту. Тому ви маєте лишатися під наглядом лікаря принаймні дві наступні доби, аби виключити можливість погіршення стану.

– Майє, все буде гаразд, – шепотів Олег.

 

Я лежала на дивані. Відколи мене виписали з лікарні минув місяць. Місяць, переповнений походами по лікарях. Місяць життя у темряві. То був довгий місяць. За цей час я пізнала всі тональності розчарування, бездонну глибину сумнівів, в усій красі відчуття безпорадності, безмежне роздратування, жалючу досаду й дійшла до останньої точки кипіння.

Почуттів і відчуттів було, як цвіту в городі. А от з логікою, розслідуваннями й манливим майбутнім була халепа. Так і залишилося загадкою, хто підірвав мою машину. Від представників правопорядку мене вже хитало. Від своєї служби безпеки теж. І Олежка дратував гіпертурботою та так, що в певні моменти здавалося, що вся ця ситуація нагадує більше фарс. Сто разів одне й теж. Та від того всього відповідей хто то таке зробив з моєю машиною не було. Єдине в чому вони сходилися, що вбивати мене, найімовірніше, не хотіли. Зате копали кругом, мені навіть коханця знайшли й кількох коханок Олега. Спитала на яких підставах зробили висновок, що то були коханці. Відповіли, що бачили, як разом були в ресторані й готелі. Засумувала, що так мало знайшли. Усе ж ділове життя в мене було активніше. Відчуття приниження від порпання в сімейній білизні трохи холодили душу. Нікому не сподобається, коли дістають якісь моменти життя й усе, що було сказано з опалу. Бо трактувати то все тепер можна по-різному. З вуст правоохоронців виходило щось на кшталт, що то ви самі, панянко, стервоза й істеричка, й може бути, що то ваш чоловік хотів вас убити. І пірили нас такими всілякими цікавими пропозиціями, що вже й подібного розслідування не хотілося. Задовбали вони мене вже в смерть. Існує таке поняття як ефективна частота. Показник, що визначає скільки разів треба показати покупцю рекламу, щоб до нього дійшло. Так сказати, до мене дійшло. Аж до печінок. У мене першої і здали нерви. Я вже недалека була від грішних мрій цих славних представників влади і готова була здатися, аби тільки не чіпали. Це все випило мою кров. Це все закинуло мене в жахливий світ безпомічності. І щось таки Олег зробив, бо рівень напруги й доскіпливої уваги знизився.

Могла б зітхнути з полегшенням, та сліпота зводила мене з розуму, заганяла в просто безкінечний відчай. Я відчайдушно пручалася тому факту, що не можу бачити. Безпомічність, у якій я опинилась, нагадала просту істину, що найголовніше здоров’я, що, поки ти здатний ходити, любити і кожного ранку вставати з ліжка, ти вже неймовірно багата людина. Постійна суцільна темрява, коли я знала, що там усе в гамі кольорів, відтінків і в мене це все було раніше, доводила до сказу. Безпорадність була просто вражаючою, я не могла з кімнати в кімнату перейти, щоб у щось не вдаритися. І ця темрява зовсім не рівнялася з тим, коли ми просто заплющуємо очі і плаваємо по її хвилям, вона безжально впиналася тисячами голок жаху, що так буде завжди.

У домі довелося зробити перестановку, забрати все об що я вдарялася. А я це робила весь час. Я ніяк не могла адаптуватися і жити в цьому новому світі темряви.




Поскаржитись