Забудь мене, Впіймай мене

Вступ

Яким було ваше перше кохання? Можливо, ви одні з тих небагатьох щасливчиків, для яких воно стало єдиним? У такому разі вам надзвичайно пощастило… кажуть, перше кохання не забувається… що ж…

Спокійна музика, приглушене світло… мене на руках донесли прямісінько в середину танцювального залу, щоб потанцювати. Дотики його теплих пальців, щаслива усмішка на його пухких вустах… моя голова в нього на грудях і не менш щаслива усмішка. Так тепло… відчуття спокою та захищеності. Щасливішою я себе ніколи не відчувала… час разом, довгі розмови… розуміння з півслова… підтримка…

Ранок… дощ… холодна постіль… порожнеча. Кінець. День, тиждень, місяць, рік… п’ять років… демон!

Я стояла й дивилася в очі тому, хто п’ять років тому зник з мого життя, не сказавши нічого… не залишивши, навіть, записки. Просто зник. Я дивилася в очі тому, з ким провела два найщасливіших роки й була готова провести так цілу вічність. Я дивилася в очі тому, хто зламав мене… завдяки якому я стала такою, якою є зараз…

— Не знала, що ти на таке здатен, Вінсенте… — спокійно промовила я, дивлячись в очі демону, що зруйнував моє життя. Навіть через п’ять років серце стискалося від болю. Нічого не змінилось… навіть після того, що він зробив, я не могла забути його… усе ще кохала… усе ще залежала від нього. Зате тепер навчена. — Сподіваюсь у тебе все добре. Також сподіваюсь, що бачу тебе востаннє, — додала я і, розвернувшись, попрямувала до виходу.

Я знаю, як виглядаю зі сторони — втілення спокою та байдужості… його робота. І ніхто, навіть, подумати не може, що мисливця, грозу Нью-йоркських демонів і вампірів у цю мить вкотре розривало на дрібні шматочки всередині.

— Готовий до сімейного життя? — я підійшла до Дейна, що стояв і дивився у вікно.

— Куди більше, ніж ти, — хмикнув він і глянув на мене. — Вибач, нервую трохи…

— Та нічого, — промовила я і пронизливо глянула на демона. До чого кохання доводить… — Вперше тебе бачу таким. Схоже, вона для тебе важливіша за власне життя…

— Є таке… Нічого не хочеш розповісти? — запитав він, кинувши погляд на Вінса. Стрілки перевів?

— Немає що розповідати, — відповіла я, ігноруючи присутність Маркса.

— Все ж було добре…

— Стоп, — зупинила я Дейна. Схоже, і досі ніхто не знає, що трапилось. Воно й до кращого… — Я не хочу про це говорити, Дейн. Хочеш — запитай у нього. Заодно мені розповіси, у чому була проблема, — на якусь секунду емоції взяли верх наді мною, але за мить байдужість знову повернулась у голос. — Нас давно вже нічого не пов’язує.

Схоже, Дейн хотів запитати щось іще, адже його погляд був досить красномовним і, скоріш за все, натякав на те, що Маркс не зводить з мене погляду. Але не запитав, оскільки наречена вже була готова й саме спускалася до нас.

 

Весілля було в самому розпалі, а я саме прощалася з молодятами, адже за декілька годин відправляється мій літак. Біля виходу помітила Вінсента. Е ні, Маркс, я вже давно не та, якою ти мене пам’ятаєш.

— Можна запитання? — запитала Карін. Не важко було здогадатись, що саме її цікавить…

— Можна. Проте тоді ви мене на свято запросите. Усе ж цікаво глянути на результат вашого кохання. Не буду приховувати, не зустрічала ще такої пари, як ви.

— Домовились, — усміхнулася дівчина. — Вінсент стоїть біля виходу, схоже, чекає на тебе… бачу ви не в надто хороших відносинах. Посварились?

— Чи не тобі знати, який жахливий характер у демонів. Маркс… таких важко зрозуміти. Ні, ми не сварились. Не знаю, що тобі Дейн розповідав. Я з ним не спілкуюсь і, взагалі, не пам’ятаю, коли востаннє його бачила, — промовила я. — Ти хороша дівчина і я рада, що Дейну, нарешті, виправили його жахливу поведінку. Живіть щасливо. Якщо щось буде потрібно — пишіть, допоможу. А тепер, — я ледь усміхнулася. — Мені вже час. Бувайте.

— Щасти, Каріссо, — дівчина знову усміхнулася і, попрощавшись, повернулася до гостей.

Я ж попрямувала до виходу, де очікував демон.

— Ісо… — промовив Вінсент, коли я проходила повз, та я його проігнорувала. Тієї Іси вже давно немає. Померла разом з надією на щасливе майбутнє. — Ісо, зачекай… — повторив демон і спробував схопити мене за руку, та я зреагувала швидше. — Тобі потрібно забути мене, інакше…

— Забути? З чого ти взяв, що я про тебе згадую? Знаєш, що роблять люди, коли хочуть, щоб їх забули? Зникають… десь так, як ти, але назавжди. Тож повтори свій подвиг, Вінсенте, і зникни ще на кільканадцять років. Тільки б я тебе більше не бачила, — холодно промовила я й пішла геть, спиною відчуваючи його погляд.

***

— Ти причарувала мене, Ісо… — промовив він і торкнувся пальцями моєї щоки. На його руці від руху тихо дзенькнув браслет.

— Я не займаюся магією, Вінс, — усміхнулася я і заплющила очі, насолоджуючись теплом його руки. — Може, все-таки обміняти на менший розмір? — запитала я.

— Не потрібно, він прекрасний…

Останні слова відлунням пронеслися свідомістю, затягнувши мене в темряву, і я прокинулась.

Та щоб тобі добре було! Скільки можна?! Коли це все закінчиться…

Я піднялась і підійшла до вікна. На підвіконні велично розлігся Найт — величезний чорний кіт породи орієнтал, мій єдиний друг.



Ретта Кім

Відредаговано: 31.08.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись