1

В кожного життя пливе своєю течією. Комусь для повного щастя не вистачає пригод, які б наповнювали людину новими враженнями та емоціями, а комусь потрібно аби сім’я була завжди поруч і підтримувала, або ж навпаки навчала життю своєю не підтримкою. 

Сіма закінчила дев’ять класів і в свої п’ятнадцять вона вирішила навчатися в технікумі на медичну сестру. Завдяки Меланії та її брату вона змогла радіти цією новиною разом із повноцінною сім’єю в яку зі зняттям прокляття повернувся й батько. Дівчинка дуже раділа за свою подругу. Допомагала збирати їй речі, коли та переїжджала у самостійне життя в гуртожиток в Черкаси, що знаходились неподалік від її рідного міста. Розлука подруг наводила сум, але цікавість майбутнього давала сил діяти.

- Все одно ми ще побачимось! – запевняла Сіма Меланію, коли та хотіла почати плакати. 

- Я знаю, але розлука з близькою людиною ніколи не навіювала радість. – з ноткою суму в голосі говорила Меланія.

- Саме так. Але радості розставанню надає очікування майбутньої зустрічі.

- Я люблю тебе! – з обіймами кинулась Меланія до подруги не вронивши й сльозинки.

Вже за кілька годин, Сіма була на своєму місці, а Меланії, в свою чергу, варто було знайти своє. Дівчинка довго думала над цим питанням і протягом року до неї в голову закралася думка, яку вона вирішила привести в дію.

- Я буду вступати до ВУЗу! – підскочила Меланія з дивану крикнувши на всю кімнату, чим змусила відірватись Мілана від читання роману.

- Цікава ідея, але в тебе не вийде. – відрізав хлопець знову вткнувшись в книгу.

- Чому це? – дівчинка явно не на таку реакцію очікувала.

- Оскільки ти, ніхто! – далі не радували слова хлопця.

- Ні, ну, ти знущаєшся з мене?! А де ж підтримка? Типу «Меланія, ти зможеш»?! 

- Мала, ну зрозумій, що ти навіть школу не закінчила. Та й документів в тебе немає. Як ти неіснуюча особистість в цьому світі, хочеш кудись поступити? – пояснив Мілан не зводячи погляду зі сторінки.

- Брате, це все дуже легко вирішується.

- Здивуй мене! – увагу було переключено.

- Я над цим дуже довго думала. – почала Меланія. – Спочатку нам потрібно зробити документи. В цьому мені обіцяла допомогти мама Сіми, оскільки в неї там якась родичка працює в паспортному столі. А далі діло за малим. Я поступаю в школу, типу як дитина яка була на індивідуальному навчанні..

- На чому ти, була? – не зміг второпати хлопець.

- Ну, дома навчалась! Легенду можна придумати - по якій причині. 

- Ну-ну..

- Потім мене беруть в одинадцятий клас. Я закінчую школу і поступаю в університет. Як тобі план? – Гордилася собою дівчинка.

- А з чого ти взяла, що тебе візьмуть? – позитивом від сказаного не віяло.

- Ну, чому ти такий песиміст?

- Я реаліст! – констатував факт Мілан.

- Дурень ти, безголовий. Ніякої від тебе підтримки! – психанула дівчинка і видалилась в іншу кімнату.

Проте навіть гнітючі слова хлопця не змусили її зневіритися в своїх намірах. Тому вона почала діяти.

2

Меланія вирішила почати із документів. За допомогою вона подалася до тітки Марго, хто-хто а вона вже точно їй допоможе. Телефонна розмова тривала не довго, оскільки жінка без зайвих слів вже чекала дівчинку в себе вдома. З дому вони разом поїхали в центр міста, де й знаходився паспортний відділ. Черга за паспортами стояла величезна! Людей зо тридцять чекали на видачу документів, переважно це були люди, що їх загубили, або ж діти які їх ще не отримали. 

- Добре, дівчинко, скільки тобі повних років? – запитала Маргарита, коли вони чекали чергу.

- Мені шістнадцять.

- Чудово. Я ж сподіваюсь ти взяла з собою, ідентифікаційний код і свідоцтво про народження? – цим питанням Меланію було загнано в кут. 

- Розумієте. Тут така справа в мене його нема. – сором’язливо відповіла дівчинка.

- А чого саме?

- Всього. – очі Меланії впали до низу. 

- Отакої! – але жінка не розгубилася. Вона була налаштована на завершення цієї справи. – В такому випадку нам не сюди. 

Подорож лише починалась, а Меланія вже не знала як їй бути. Проте Маргарита не зупинялась і діяла. Вона підключила своїх знайомих які могли допомогти владнати цю ситуацію.

- Так, слухай мене уважно. Як я зрозуміла, то імена батьків ти теж не знаєш? – дівчинка трішки розгубилася, вона не знала як їй відповісти і тому машинально відповіла на це питання негативно. – Тоді думай! Імена батьків, дати їх народження і місце народження. Або ж якщо ти не проти то цим можу зайнятись я?

- Я не проти. Моя доля у ваших руках. Але в мене ще є брат і я б хотіла йому теж документи. – замовила слівце дівчинка за Мілана.

- Ти про Мілана? –Меланія кивнула. 

- Гаразд.

Після цих слів лунав телефонний дзвінок. Маргарита телефонувала комусь, хто знаходився на високій посаді, оскільки зверталась до особи на «Ви» і дуже ласкавим голосочком. Меланії доносились лише певні відривки їхньої розмови, але по усмішці тітки вона зрозуміла, що все вийде.

- Значить так, все що я казатиму в кабінеті не смій заперечувати, зрозуміло?

Після цих слів Маргарита та Меланія пішли до якогось кабінету, що знаходився на другому поверсі. Постукавши в двері їх люб’язно запросили зайти. Обережними кроками вони пройшли і сіли на м’які чорні крісла, що стояли там спеціально для відвідувачів. В Меланії шалено колотилось серце, а на обличчі виступав рум’янець від хвилювання. Дівчинка розуміла, що більше всього тут без магії не обійдеться і її думка була дуже вірною.

Говорити почала жінка, що сиділа за столом напроти дівчинки. Вона була одягнена елегантно в бордовий костюм, піджак якого був розстібнутий через жахливу спеку в кабінеті. Вона мала коротке біляве волосся і ледь помітні окуляри на носі; мала гарну блискучу обручку на безіменному пальці правої руки, що свідчило про її заміжжя.

- Я вас уважно слухаю. – тихеньким голосочком мишки промовила жінка.