Загублена

1

..Монотонний стукіт годинника гіпнотизував і заворожував, одночасно зі стуком серця і шумом в голові, він ніби занурював в іншу реальність, реальність де нема часу, де час просто зупинився в одинокому звучанні мого існування. Хотілося спати і не спати одночасно. Хотілося теплого молока і дитячих снів… Думки наввипередки наздоганяли одна одну а потім зникали у відчайдушній темряві напівсвідомості.
Щебіт за вікном і вже ранок. Холодний ранок, а ти так і не зімкнула очей… Крізь вікно долинають якісь звуки, намагаються дістатися свідомості і розбудити від важкого липкого сну. Але я не сплю… я тут і там одночасно. На межі реального світу за вікном та всередині себе в глибоких закутках свого розуму, і далеких глибинах душі…шукаю… Шукаю сходинки , які б привели до бажаного спокою і розуміння всього, що зараз відбувається. Хіба вони є, ті сходи? Ти ж сама спалила все, що було позаду, щоб не боятися йти вперед, невідомо куди. Але йти…йти, бо стояти на місці – означає померти.
Болюче яскраве світло дряпає очі. Світанок заховав ніч, і здається, що народилося нове життя в безмежному колі Всесвіту. Тобі нема чого боятися тепер, як почалося нове життя, так і в тебе починається ще одна спроба побачити щось важливе, що не побачила і не зрозуміла вчора. Тобі дарують ще один шанс, ще одне маленьке диво життя…насолоджуйся. Вдихни з новим подихом бажання створити щось, відчути любов, побачити небачене досі. 
Одинакові сірі будні зводили з розуму, розпинали мрії, закривали дорогу до Вічного. Маленька надія ще жила, закриваючи руками голову, понурившись десь у закутку…все не могло змінитися само собою, потрібно було діяти, піднятися з сутінку нічних марев, зібрати в жмені залишки мрій і відчайдушно боротися з бажанням проспати життя. 
Куди далі? Найважче боротися із собою…твій противник це ти. І він знає тебе краще, ніж ти можеш собі уявити. На секунду в думках майне істина, а ти вже здавлюєш її своїми буденними споживчими думками-паразитами. Що виросте в тому бур’яні? Маленькі зерна кинуті не в ту землю….
Сонячного ранку маленька Зірочка поспішала на зустріч. В думках боролися слова за право бути сказаними сьогодні. Так легко і зовсім не страшно проговорювати про себе все, що планувала сказати йому, та чи відважиться вона на таку нечувану сміливість?! Так далі не можна! 
Важкі двері не одразу піддалися маленьким несміливим рукам…а може це знак, що не потрібно відкривати їх – на мить майнула думка, але Зірочка прогнала її…Сміливою будь – прошепотіла собі – від цього не вмирають. Ще один поштовх – і двері відчинилися. Ранкова тиша, як тут добре, коли нема нікого…і так незвично. Чого це я пробираюся навшпиньки ніби злодій? Щоб не порушити тишу, але серце колотило так голосно, що, здавалося, його чути крізь стіни.
В кімнаті нікого не було. Вона зробила кілька кроків і присіла на стілець біля робочого стола. Безлад на столі ніби закликав до розгадування головоломки, що тут важливе, а що тільки сміття. Та хіба може бути щось неважливе на цьому столі? Все, чого торкалася його рука, наповнювалося цінністю, наближувало до розуміння його звичок, думок… Різкий запах бузку відволік увагу… навіщо він тут? І знову підкралися сумніви в адекватності всього що відбувається…якого біса вона сюди прийшла? Викликати жалість до себе? Ох, це найгірше, що може бути…жалість і нерозуміння. Але краще один раз відчути напевне ніж весь час очікувати найгіршого. 
Вона знала, що сьогодні її серце розіб’ють. Але нехай це зробить він тут і зараз…один раз…бо вона знесилена від своїх думок, від сумнівів і здогадок… від того, що сама розбиває собі серце щодня. Хотілося підготувати себе до найгіршого, але наївне серце схопилося за той один відсоток імовірності, що це взаємно…ця надія не давала спокою, зводила з розуму і одночасно давала сил та сміливості.
Здалеку почулися кроки … защеміло нижче грудей. Страх змінила паніка…як все пояснити…чого я тут? І злість на себе…Чого ти так боїшся бути відвертою?…ніби любити когось то злочин…ніби ти сама обирала кого любити…ніби можна опиратися цьому почуттю. Ні, не тому сковував страх…боялася, що тебе відштовхнуть, що йому не потрібні твої почуття…що ти йому не потрібна.
Ти колись стрибав з парашутом з неймовірної висоти? Мабуть, ні…а якщо стрибав, то пам’ятаєш ті кілька секунд…хвилин...перш ніж твій парашут розкриється? Як думав, що то кінець, і жадібно вдихав розріджене повітря, намагаючись роздивитися, що там внизу…таке неймовірно далеке...і руки, що вп’ялися в руки інструктора, ніби благаючи зупинити це божевілля…свій голос , який ти чув, ніби дикий крик, і нарешті той довгоочікуваний ривок і зупинку… І тільки тепер, коли розкрився парашут, ти міг з блаженством роздивлятися все кругом і кричати…яка краса…як добре, адже тепер ти в безпеці...як ти радів, що спробував, що наважився на стрибок. Адже позаду були твої крила…твій парашут….
Так хотілося вірити, що і мої крила не підведуть, що я не розіб’юся сьогодні…"

***

Вона бігла не озираючись, минаючи здивованих перехожих, ледь стримуючи сльози. Бажання провалитися крізь землю від сорому, вигнало на вулицю. В руках, стискаючи клаптик паперу, Зірочка шукала поглядом куди б сховатися, подалі від людей, щоб ніхто не бачив, щоб не розділив з нею той біль чи радість, який вона тримала в своїй руці. Щось написано для неї…Ним…вона тримала і боялася прочитати. Здавалося, що це свою долю вона стискає в кулаці.

А ось і скверик. І перша вільна лавочка. Обережно присіла і, віддихуючись, притулила маленький кулачок до грудей. Здавалося, що той папірець зігріває руку…і серце. Зірочка закрила очі і намагалася заспокоїти перелякане серце. Вона зробила це! Так! Вона змогла! Оголити душу і сказати про свої почуття…



Дерпак Ірина

Відредаговано: 05.11.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись