Замкнуті

Брудний та виснажений юнак лежав, скоцюбившись біля нерівної земляної стіни. Його плечі здригалися від беззвучних ридань. Плакати по-справжньому він вже не міг, бо давно витратив усі сльози, а також прокльони та молитви.

Раптом промінь світла прорізав пітьму, освітивши його неголене обличчя. З отвору в недосяжній стелі впали пакет з пиріжками та пляшка води, після чого він зачинився, знову зануривши бідолаху в темряву.

– Стривайте, – прошепотів бранець і, підхопившись, повторив голосніше: – Стривайте! Не йдіть благаю. Поговори зі мною…поговори. Скажи бодай щось!

Його крики ставали дедалі лютішими та відчайдушнішими. Юнак штурхнув ногою тацю, перекинувши її, і впав на землю поряд.

– Я так не можу…Я так більше не можу, – шепотів він, гарячково шарячи по підлозі, аж доки не знайшов бажане. Випроставшись, хлопець притиснув іржаве лезо до горло і, намацавши пульс, швидким рухом обірвав його.

 – В Костика був з собою такий же талісман, вовче ікло, – схвильовано пояснював Іванюк-старший, віддаючи приватному детективові гострий зуб на шворці. – Це наш з ним символ. Знак того, що ми завжди перемагаємо.

– Запевняю, ми докладемо всіх зусиль, щоб відшукати вашого сина, – пообіцяв Леонід Романенко, привабливий сорокарічний брюнет у синьому костюмі, проводжаючи клієнтів до виходу. Дружина весь час поривалася щось сказати, але сльози не давали їй вимовити ні слова. Її чоловік намагався лишатися спокійним, хоча теж тримався з останніх сил.

Зачинивши двері, Леонід обернувся до підлеглих.

– Що? –поцікавився він у чотирьох пар обурених очей.

– Навіщо було братися за цю справу і дарма обнадіювати нещасних? – роздратовано спитав Тарас, огрядний здоровань з сивими козацькими вусами. – Невже ти справді думаєш, що ми відкопаємо слід, який проґавила місцева поліція?

– А хіба нам вперше? – відказав Романенко. – До того ж він лише три місяці як зник, справа не безнадійна. Людей і значно пізніше знаходили.

– Як знаєш, та я висяк нутром чую, шеф, – стояв на своєму велет. – Тільки дарма час згаємо, блукаючи лісами.

– Бодай на природу виберемося, – зауважила Віра, гарна шатенка за тридцять. – Чула там гарно о цій порі.

– А в мене якраз є підходяще вбрання, – зауважив довготелесий Жан, задоволено потираючи руки. Тарас закотив очі, вкотре дивуючись, з ким йому доводиться працювати.

– Я проти, – буркнув молодик у бандані і чорній футболці з емблемою рок-гурту, що обтягувала його чимале черевце. – В мене алергія.

– Що, на свіже повітря? – хмикнув Леонід. – Не хвилюйся, Блекі, ти лишаєшся в місті. Будеш підтримувати зв’язок і постачати нам свіжу інформацію. Решта збирайтеся.

Ліс, в якому безслідно зникнув син Іванюків, розкинувся в півсотнях кілометрах від столиці, у Вишгородському районі. Не особливо дрімучий, він справляв гарне враження своїми широкими галявинами та зручними протоптаними стежками. Втім, псували перше знайомство гори сміття на узбіччі, яке вже не могли ховати низькорослі місцеві кущі. Місце добре обжите, тож як тут взагалі міг заблукати досвідчений турист? Відповідь напрошувалася сама собою: йому в цьому допомогли.

– Що ж, візит до місцевої поліції дав нам небагато, – підбив нерадісні підсумки Романенко. – Зате Блекі зумів відкопати, що за останні п’ять років тут безслідно зникли ще четверо осіб. Ніяк не пов’язані між собою, але всі не місцеві. Невже лише мені це видається підозрілим?

– В лісах часто губляться, – зауважив Тарас. Леонід похитав головою:

– Але їх потім знаходять. Це не Карпати чи Сибір, тут інші масштаби. Я відчуваю, що за цим щось є, Тарасе, і сподіваюся на твою підтримку. На підтримку всіх вас.

– Як скажеш, наш оптимістичний лідере, – голос велета так і сочився сарказмом. – То як вчинимо?

– Саме тут група Кості розділилася і вони пішли в різні боки, домовившись зустрітися через три години, – повідомив Романенко, звірившись з фото на телефоні. – А повернулися сюди тільки три хлопця. Спершу вони намагалися додзвонитися другові, потім самостійно його відшукати, та, коли звечоріло, звернулися до поліції. Тій не вдалося знайти жодних слідів загубленого тоді і, тим більше, пізніше. Я пропоную взяти приклад з туристів і розійтися. Раптом хтось з нас натрапить на щось варте уваги.

– Або повторить його долю, – зауважила Віра, якій стало зимно, незважаючи на літню спеку. – Хіба це не небезпечно?

– Саме тому ви з Жаном підете разом, – заявив Леонід. – Про всяк випадок.

– Ти що вважаєш нас настільки безпорадними? – ображено запитала вона. – Навіщо тоді взагалі брав?

Жан, вбраний дослідником африканських джунглів, підтримував її грізним поглядом, аж доки пробковий шолом не зліз йому на очі.