I. Intro

Прийти до тями з дуже вважкого похмілля було болюче – буквально: опер вдарився головою у скло, коли водій різко повернув.

• Юра, бляха, я тобі це кермо в сраку вставлю. Їдь акуратніше! Я з бодуна.. Оооййй. – його почало нудити. – Зараз тобі всю машину.. того…
• Тимофійович, не треба. Бос вам сказав летіти – я лечу.
• Я з ним порішаю. Їдь акуратніше. З чого такий кіпіш?
• Не знаю. Пацани в міськвідділі казали, тут якась жесть.
• Жесть?
• Ну типу.. Такого ще не бачили, навіть хто з 90-х служить. Расчлєньонка типу.

Опер задумався. Масові вбивства, показові страти, катування – він тільки прийшов служити, тоді ще в міліцію, але враження залишилися на все життя. Колись, в юності, він був допитливим та цікавим до всього, і ця його риса на мить випірнула з-під нашарувань прожитих років, але її майже відразу ж задушило похмілля та байдужість, набута за роки роботи в органах. Голова крутилася, нудило, все боліло.

• Приїхали.
• Дякую, Юр. Ти не злися, я не зі зла. Хворий просто…
• Та все добре. Набирайте як треба буду.

Ранок був прохолодним і вологим. Ребра боліли, але самопочуття трохи покращилося. Опер підійшов до патрульного, що стояв біля натягнутої біло-червоної стрічки.

• Оперуповноважений Вишневський. – він показав посвідчення.
• Бажаю здоров’я. – патрульний припідняв стрічку і вказав рукою. – По дорозі туди, не пропустите.
• Дякую. Закуриш?

Він пригостив колегу сигаретою – тому ще невідомо скільки стояти, охороняючи поліетиленову стрічку, тому трохи професійної солідарності курця не завадить. Тільки тепер опер побачив легкий димок попереду, далі по вулиці. Там щось догорало.

Місце події виявилося із тих, до яких життя не готує, якщо ти не виріс у Колумбії чи Пакистані. Воно нагадувало зону бойових дій. Чорний перевернутий автомобіль догорав, залишки проблискових маячків видавали у ній службовий «Пріус». Розкидані, ніби вибухом, шматки товстелезних дошок паркану. Трохи далі стояло те, що колись було хатою, а тепер перетворилося на уламки. А трохи ближче, біля спаленого авто, лежало щось темне…

Тіла. Частини тіл. Скільки і кому належали, сказати було неможливо, до того спотвореними вони були. Єдине, що впало в очі – вони були буквально розшматовані, як дешеві полотняні ляльки, які дитина розриває для гри.

• Здоров, Коля. – опер обернувся на голос. До нього підійшов чоловік у формі з нашивкою «Експерт» на грудях. Як і більшість поліцейських, вік його був невизначеним – той, що на обличчі випереджав фактичний років на 10-15.  – Як життя?
• Шикарно просто. Миколайович смикнув у вихідний.
• Бачу. Гарно вчора погуляли?
• Не згадуй, бо зараз здохну.
• Сходи в хату прогуляйся. – він вказав пальцем на розвалини. - Ти ж нічого не їв зранку?

Опер подивився на експерта з бажанням його придушити.

• Смішно, аж далі нікуди.

• Серйозно кажу. Там жесть.
• Тобто? А ці? – він головою вказав на трупи. Експерт відповів легкою усмішкою.
• Ти сходи, сходи…

Оце ж скотобійня… - опер присвиснув і зняв шапку, негайно закуривши нову сигарету. Востаннє щось подібне він бачив на фото в університеті – роботу серійних вбивць. Але тут було зовсім інакше – не потаємні бажання хворого на голову негідника, але спланована сцена, як декорації в театрі. Він згадав розмову з експертом і порадів, що будь-яка їжа вийшла з нього вночі у не дуже природний спосіб. – Особу встановили?

• Баба без документів, років 40. По зниклим і викраденим не пробивали бо, хм, не.. не..
• … немає з чого встановлювати?
• Ага. Точно. – старий експерт розстібнув верхній ґудзик кітеля. – Я такого лайна не бачив, навіть як в Донецьку працював. Расчлєньонка там, відрізані голови, всі діла. Але це як картелі в Мексиці роблять.
• Символічно… - вголос подумав опер.
• Точно. Символічно – правильно сказав. Тільки там мочать за щось чи як урок. А це що за жесть така?

Микола не відповів. Він дивився на стіну, до якої було прибите цвяхами тіло, перевернуте догори ногами та розрізане посередині. Руки, ноги, голова – все було тут же, внизу. Усе залите кров’ю, що вже запеклася і почорніла. Обличчя жертви спотворене гримасою. «Неймовірний біль перед смертю» - подумав опер. Стіна ззаду розмальована якимись незрозумілими малюнками чи символами. Опер не був лінгвістом, тому мову не впізнавав. Це точно були слова і символи; Миколі стало ще гірше, коли він глянув на них. Він не розумів сенсу, але були вони настільки мерзенними, що вивертало нутрощі. В якомусь фільмі було таке, ритуальне вбивство. Він напружив пам’ять.. «Дев’яті ворота»?

• А ще на вулиці, ти бачив? – сказала дівчина-експерт, що стояла тут же, з валізкою для спеціального приладдя зі збору доказів. – Ніби «Градом» накрили.
• І патрульний екіпаж пропав. Виїхав сюди на виклик і пропав, тільки службове згоріле авто на вулиці залишилося.

Микола на кілька миттєвостей «завис». Усе побачене не вкладалося у голові. Що за люди це зробили?

• Що думаєш? – запитав експерт. Це вивело опера з трансу.
• По виду – розправа урок, тільки якась занадто жорстка. Але оце все, ну ніби як сатаністи.

Ой бляха…  - експерт сплюнув. - Ладно, піду працювати.

Іванович, пофоткай мені це все. – Микола вказав на символи. – І надішли зразу ж.

---

Опер довго і тупо сидів у кабінеті, дивлячись в одну точку на стіні. Старі совкові шпалери, палички і цятки, жовті від клею, яким їх нашвидкуруч клеїли перед якоюсь перевіркою. Старий сейф для документів, який стояв тут більше для галочки, ніж по ділу: важливі документи усі працівники завжди носять із собою. «Cконцентруйся» - подумав Микола. Поки що пошуки хоч якихось варіантів нічого не дали. Бандюки високого і середнього калібрів зразу відхрестилася – їм такі перфоманси ні до чого. Опер добре їх знав і, в даному випадку, повірив. Залишалися крайнощі – верхівка і низи. До перших доступу не було (тобто Микола, звісно, теоретично, міг поговорити з людьми, напитися, попросити про обмін послугами в стилі «я тобі цвірінькну про податкову перевірку, а ти мені дізнайся…», але не хотів, бо роки роботи в органах вбили у ньому будь-яке бажання старатися та лізти на рожен), а з черню і покидьками була якась дивина. Ні бомжі, ні наркомани не чули ні про яких божевільних, що люблять криваві феєрії. Це насторожувало: зазвичай за порцію ширки чи кілька пляшок горілки цей контингент викладав такі чутки, що будь-які журналісти Біллінгкету позаздрили б. Але не цього разу.