Життя після втрати

Випробування, чи кара?

Сиджу на стільчику біля хірургічного кабінету. Моє серце б'ється у шаленому ритмі, а рукам, спітнілим від хвилювання не можу знайти місце. Очікування мене бентежить все більше. Кожна хвилина тягнеться мов вічність продовжуючи мої муки.

 Навпроти мене на стіні висить стрілочний годинник, його звуки відлунням відбиваються у моєму мозку. Тік- ток, тік-ток... Здається починаю поволі божеволіти. Єдиною моєю розрадою стають краплі дощу, які б'ються об скло вікна утворюючи монотонну мелодію.


У коридорі лікарні прохолодно, але мені було жарко. Знімаю свій темно-синій шарф, що подарувала дружина, кладу його на сусідній стільчик. За ним відправляється моє чорне пальто. Залишаюсь в сірому світері, чорних брюках і такого ж кольору черевиках. 


Сидіти вже не можу, встаю і починаю ходити від одного краю коридору до іншого рахуючи свої кроки. Один, два, три.. п'ятнадцять, шістнадцять. 

Візерунку на коричневому леноліумі не змінні, та й на білих стінах немає за що зачепитися погляду. 

Тридцять п'ять, тридцять, а ні, вже дійшов до кінця коридору. Продовжую крокувати вже в протележному сторону коридору. Один, два... 
Чому ж так довго? Я хочу чимось тобі допомогти Олено, допомогти як це було раніше.


Коли гуляючи у парку в осінню пору я відігнав від тебе злого пса, саме в той день коли ми із тобою познайомились. Або коли віддав тобі свою парасольку під час дощу восени. Ти свій не взяла, тому що начиталась гороскопів. Я ще довго сміявся із того випадку. А ти зводила брови до купи і обіцяла більше зі мною не розмовляти. А ще, коли тебе переповнило хвилювання після моєї пропозиції руки і серця, ти випустила із рук свій смартфон. А я рефлекторно хапаючи його, впустив кільце в траву. Я й досі не розумію як воно могло так далеко відлетіти. 


А ще... Коли ми втратили свою ненароджену крихітку я проклинав бога, хотів покінчити із життям, але тебе запевнював що все буде добре, що все налагодиться. Міцно обіймав, і навіть коли ти хотіла вирватися із моїх обіймів не відпускав витримуючи твої удари по обличчю. 


Тоді, хоч не на довго, але ти заспокоювалася, і ріки сліз віддавала моєму плечу.
Чому так сталося? Невже це покарання? А за що?
Ходжу вже дві години із одного кінця коридору в інший, але хірург все ще не приходить.


Піднімаю голову, нарешті до мене підходить лікар. Із надією дивлюся йому у вічі, і так шалений ритм мого серця прискорився ще дужче. Він зараз скаже що все добре, що хвилюватись нічому. Але... Він покрутив лиш головою даючи мені зрозуміти що я залишився один.


По моєму тілу наче вдарило блискавкою. Сильний імпульс пройшовся по моєму тілу із силою вдаривши по серцю. 
Я не кричав, і не пустив сльози. Я просто розвернувся, забравши речі пішов на вулицю. 
Стою на автобусній зупинці, маленький дощик переростає у зливу. В моїй руці закрита парасолька, мені вже всеодно що станеться зі мною. Хтось сказав би що я втратив частинку душі, але ні, я втратив всього себе. Я втратив навіть більше. Не встиг сказати вибач, не встиг сказати ще хоч один раз - люблю. Від чого у мені лиш пустота, а я лиш оболонка. Душу мою забрав той випадок нещасний, будь він проклятий.
На світлофорі загорілося червоне світло для пішоходів, автівки рух свій почали.


Підходжу до дороги, стою і думаю.
Ця втрата це випробування чи кара? А за що?
Чи є життя після такої втрати? Для когось є, та тільки не для мене...

 

Дякую що прочитали, надіюсь що зміг вам передати емоції героя) 

Він прийшов зненацька після того, як я прочитав твір одної із моїх улюблених авторів. Дякую за натхнення)
 



Леон Мерлен

#1225 в Різне

У тексті є: втрата найціннішого

Відредаговано: 26.03.2019

Додати в бібліотеку


Поскаржитись