Зламані крила

Зламані крила

Життя закрутилося так, що я постійно переймався проблемами інших... Таку роботу вибрав собі ще в дитинстві, хоч і донині у жодній нотаріальній конторі не числюся. Здавна так повелося: у товариша кар’єра зламалась, іншого хвороба замучила, третій – з дружиною розлучився; друга дитинства діти не слухаються, у того машину вкрали, у когось собака загубився, документи зникли, хата згоріла – усе це мене стосувалось. У країні бензин подорожчав, кредити розкрадають, люди зникають, хліб з-за кордону ввозять – шукав причини. У Греції засуха, в Антарктиді льодовик відколовся, війна в Нікарагуа, в Африці Сахара наступає – що нам із цього буде. Узявши за звичку розпочинати день із повідомлень інформагентств чи телефонного дзвінка від редактора, я забував, що маю право на особисте життя, а прізвище та ім’я – щось більше, ніж підпис наприкінці сторінки. Постійно, когось відвідуючи, приймаючи в себе чи вникаючи в суть проблем, які мене зовсім не стосувались, я забував поснідати, полагодити стілець та віднести брудну білизну до пральні. Як можна займатися такими дрібницями, коли час вимагає не зволікати, коли тисячі людей потребують правди... Вранішня кава, цигарка як допінг, холодна канапка, випадковий дрінк – і кольки у шлунку, як наслідок стресу. Чужі обличчя, скупі слова, виправдання, сповідь, погрози... Іноді це були люди, яких я зовсім не знав, і хтозна, чи зустріну ще колись. То я їх вишукував, наражаючись на небезпеку, то їм мене рекомендували...

Здається, це була моя робота, чи сам запрягся в таке ярмо? Як сон пригадую сидіння в якійсь установі, дослідження тектонічних плит і ймовірні прогнози. Наче й не виштовхували мене звідтіля, а просто відправили у відпустку за власний рахунок на кілька місяців. А вона затягнулась на кілька років... чи ціле життя... Геологи вийшли з моди.

Навіть коли не потрапляв у цейтнот, коли нічого не вимагали «в номер», я сам никав, наче слідчий собака. Самота з’їдала мене, і я не пригадував, чому так сталося. Приходив додому, падав із ніг, а вранці все заново...

У неділю ходив до церкви. Замолювати гріхи? Просити благословення?

Шлях до себе розпочався тоді, коли, із гіркотою в душі, усвідомив: собі уже не належу. Усміхалось бабине літо павутинням у небі, птахи відлетіли до теплих земель, а осінь викотила мені під ноги велике червонобоке яблуко, в якому запеклося сонце. І щось защеміло в грудях. Я пригадав снігопад яблуневих пелюсток і тебе з гілочками магнолії...

Нас познайомив вітер, що розсипав біло-рожевий цвіт на голови перехожих, а може дощ, що змивав його під ноги, чи мій друг, який повернувся з війська, або твоя подруга... Чи просто зіткнулись на вузенькій вуличці міста, зачепившись одне за одного поглядами. Як давно це було.

Ти була, як сама весна – загадкова й чиста... Нічия...

Так і сказала мені одразу, випереджаючи безглузді запитання... А хотіла б бути чиєюсь...

Зненацька в мене виросли крила, а в тебе вони були одразу, лиш я не зауважив. Ми легко здійнялись у небо, де від місяця втекли перші зорі, і витали в обіймах вітру. Над містом здіймався п'янкий аромат весни, а люди в трамваях здивовано протирали очі. Вони так і не повірили, що двійко, їм подібних, витають у небі. Мабуть, відівчився любити...

Згадавши ту весну, кинувся наздоганяти її у жовтих кісниках осені, заодно вирішуючи локальні та глобальні проблеми, аж поки осінь не зупинила мене на зимовому березі... Маленьке дівча, як дві каплі води, схоже на тебе, ліпило снігову бабу і не могло висадити діряве відро на катулі снігу, попросивши: “Дядьку, допоможіть”.

Ти ніколи не просила допомогти. Завжди покладалась на власні сили. І мені ставало прикро. Прикро за те, що на мене ніхто не розраховує. Я не був чарівником, котрий може все, але й тебе не міг прийняти просто так, як подарунок долі. Нас тоді вчили, що за все потрібно віддячувати. І ще дещо не подобалось мені в наших стосунках: навіть біля мене ти сповідувала незалежний спосіб життя, мотивуючи його тим, що одна прив’язаність уже боляче на тобі відбилась – ти ледь не позбулася крил. Живучи днем сьогоднішнім, про своє минуле ніколи не розповідала. І я ніколи не бачив тебе заплаканою. Завжди іскрилась усмішкою, як сонце...

І через це я ненавидів хмари. Від них усі біди, через них я не міг літати з тобою. Хотів чистого неба. Зірок у ньому. А падав дощ... Яке йому діло до мене? Яке діло було тим людям, що підмовили мене тебе випробувати? Вони сказали, що крила несправжні. Якщо це не так – то відростуть заново... І я загнав ще одну колючку в твоє серце. Її виявилося досить, щоб чаша терпіння перехилилася, і її вміст вилився саме на мене.

Я довго нарікав на людську несправедливість і ковтав глевкий м’якуш образи. У провінційних готелях, спальних вагонах, а то й просто неба здригався від холоду, сподіваючись знайти багатющі поклади. Як не золота – то принаймні людського порозуміння. Не щастило. І я вірив тільки собі. Окрім паперу, не було кому звіряти думки...

Так я навчився писати... А потім ці записи побачив власкор якоїсь газети. І я пристав до когорти тих, хто правду шукати повинен, а вони ноги сходжують, забувши про власне існування.

А це дівча пригадало. Воно було твоїм. І в іпостасі молодої мами ти мала би бути ще кращою, бо набрала відповідальності за майбутнє світу. Без моєї участі в тобі прокинулися давно забутий дух любові й віра, що тій маленькій особі ти по-справжньому потрібна.

Я не купався у проміннях слави, ореол популярності наді мною не іскрився, але щось дозволяло мені стати просто стороннім глядачем людського життя. Я розмовляв з міністрами, директорами, зірками кіно й катами на відпочинку, і гірко було тим, хто виставляв мене за двері не висповідавшись. Служба безпеки і бандитські формування мене не стримували. А до цієї маленької істоти з дзвінким сміхом мені було зась...



Марко Войт

Відредаговано: 05.07.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись