Вступ. Моя неідеальна казка

2007 року я вийшла заміж у The New York Times.

2012 року я розлучилася в New York Post.

Це не зовсім історія Попелюшки, зате це — моя історія. У цій неідеальній казці ми з прекрасним принцом керували бізнесом із пошуку партнерів. Молоде закохане подружжя допомагає іншим знайти кохання. Чи може бути щось ідеальніше? Вінцем нашого роману стало спільне написання двох книжок, у яких ми навчали жінок ходити на побачення. Першою була «Why Hasn’t He Called?» («Чому він не зателефонував?»), а наступною — «Why Hasn’t He Proposed?» («Чому він не освідчився?»). Коли історія нашого розлучення потрапила на шпальти газет, з’явився жарт: мовляв, третя наша книжка має зватися «Why Didn’t I Leave Sooner?» («Чому я не пішла раніше?»). Ночами я нерідко ставила собі те саме запитання, проте не сміялася.

Беручи участь в управлінні бізнесом із пошуку партнерів, я дізналася чимало. Усі хочуть знайти свого єдиного чи свою єдину. Усі про це думають, говорять, мріють і навіть платять за це — як у прямому, так і в ­переносному розумінні. Більшість людей також готова практично на все, щоби знайти та втримати свого єдиного чи свою єдину. Якщо й коли щось іде не так, ніхто, вочевидь, не знає, що робити далі. Хотіти починати з нуля у тридцять, сорок чи п’ятдесят із лишком років не прийнято, тож експерти з питань шлюбу зазвичай цього не навчають. Я знаю, що ми не навчали.

Оскільки моє розлучення стало непристойно, принизливо, нудотно публічним видовищем, я зрозуміла, що мушу притьмом узяти під контроль своє несподівано вільне нове життя. Мені довелося дізнатися, що через недавнє розлучення з мене, моїх друзів і чоловіків, із якими я, врешті-решт, почала зустрічатися, полізуть усілякі дурощі. Усі мали для мене якісь поради. Деякі з них були непогані, а деякі — просто жахливі. Я була змушена перебирати нескінченні й часом неприємні «рекомендації» щодо того, як мені жити по-новому, та вирішувати, що мені підходить. Я написала цю книжку, щоб розповісти, що я дізналася від інших і з власного досвіду, як починати з нуля у двадцять першому столітті. Я написала цю книжку, зокрема, тому, що зрозуміла, як важливо для жінки, яка хоче успішно оговтатися від розлучення, повернути собі емоційну, інтелектуальну й фізичну цілісність.

Подумайте над цим. До розлучення ви були половинкою пари. Бачили себе частиною більшого цілого, та цього цілого вже не існує. Ким ви станете тепер, вирішувати вам. Ким ви тепер станете — справжньою, повністю актуалізованою особою чи зменшеною версією тієї людини, якою можете й маєте бути? Сподіваюся, ви, як і я, оберете перший шлях. Ця книжка покликана допомогти вам. Розірвавши стосунки, я не розповідала про це більшості друзів чи комусь із колег. Я схудла. Геть не спала. Була сама не своя. Багато плакала. Уникала спілкування. Люди думали, що я засмучена, бо намагаюся завести дитину після сорока. Вони й гадки не мали, що я тихо мучуся через кінець свого шлюбу.

А тоді я потрапила до світської хроніки.

У травні 2012 року в New York Post надрукували перші відомості про моє розлучення. Далі статті виходили одна за одною. Якщо перша стаття була кепська, то наступні кілька ще гірші: детально розповідали про наші сварки, скандали та іншу жінку, що буцімто з’явилася в мого колишнього чоловіка.

Одного надзвичайно болючого вечора я працювала розпорядницею на івенті за участю безлічі зірок. Між виконанням обов’язків господині й розмовами зі знаменитостями, яких я того вечора виводила на сцену, я приймала електронні листи й телефонні дзвінки від журналістів, водночас істерично ридаючи в куточку, бо знала: невдовзі оприлюднять ще більше сенсаційних особистих подробиць. Наступного ранку працівники телевізійної станції зібралися довкола щойно доправленої газети, читаючи про найчорнішу смугу в моєму житті. Їх можна було зрозуміти. Для них це було шоком і несподіванкою. А позаяк я до цього чудово приховувала своє приватне життя, оприлюднені подробиці ще більше збуджували інших і завдавали мені ще сильнішого болю.

Саме тоді я усвідомила, що мій шлюб таки стане частиною статистики. Після річок сліз, фальшивих усмішок, за якими ховався біль, нечемних запитань від допитливих людей на вечірках і серйозного погіршення балансу на банківських рахунках (через медіаторів, окремі квартири та грубий поділ спільного колись бізнесу) я усвідомила, що маю визнати: я — вже не «ми», а знову просто «я».

Але хто я така?

«Мене» не існувало вже дуже давно. Відколи я перестала функціонувати як окрема одиниця, минуло ­багато років. Вечері, святкування, відпустки й навіть ночі, проведені самотою на дивані, насправді не минали для мене на самоті. Він був поруч, навіть тоді, коли я могла й не хотіти цього. Проте мені здавалося, що мати когось легше, ніж не мати нікого. Я гадки не мала, як існувати самій по собі. Якби ж то якийсь досвідчений, чесний і безсторонній голос надавав мені поради про те, як пережити цю емоційну катастрофу!

Оскільки я керувала бізнесом із пошуку партнерів у Нью-Йорку, мені не бракувало думок про самотнє життя як із чоловічої точки зору, так і з жіночої. Я мала беззаперечні докази на користь того, що на світі є вільні хлопці, та в умовах особистого апокаліпсису, який спіткав мене після розлучення, геть не бажала зустрічатися з кимось із них. Натомість я вирішила зробити те, що роблять багато жінок після розриву стосунків чи розлучення: повернутися до старого кохання. Точніше кажучи, свого першого кохання й цілковитої протилежності своєму колишньому чоловікові. Якщо я була Елізою Дулітл, то він був моїм професором Генрі Гіґінсом. Цей чоловік навчив мене подорожувати, куховарити, насолоджуватися чудовим вином і пізнавати світ на практиці. Я гадала, що він «утік». Він не бажав пов’язувати життя зі мною, коли я була молодша. І, як виявилося, не бажав пов’язувати життя зі мною згодом. Безперечно, Еліза теж переростає Гіґінса. Тож я дійшла крайнощів, повторюючи один токсичний сценарій, щоб не повторювати іншого. Це не було прогресом.