Зустрінемось через мільйон років

Зустрінемось через 1000000 років

Всі події вигадані,

і буд-який збіг

імен є випадковим.

 

 

Хуртовина шаманила, ганяючи зграї сніжинок за вікном. Тепла ковдра огортала мене і веліла не покидати затишної квартири. Але вроджене бажання перечити усьому гарному і спокійному звеліло підніматись і йти. Йти куди-небудь, аби не сидіти вдома.

Сутеніло, вздовж дороги за день зросли величезні гори снігу, нагорнуті спільними зусиллями негоди та працівників житлово-комунальних служб. Сніжинки іскрились у надвечір’ї, здавались колючими на дотик, але поєднавшись із теплом мого тіла теж ставали добрішими, танули і перетворювались у молекули води. Ось так, надихаючись і насолоджуючись, я плила вулицями, і, здавалось, ніщо не могло витягнути мене з цієї нірвани. Аж раптом мене зупинив легенький поштовх у ногу – маленький песик, симпатичний і життєрадісний, напрошувався у супутники на сьогоднішній зимний вечір, весело мотляв хвостом і ніби питав: «Можна з тобою? А я, до речі, голодний». Я кивнула головою і воно, кумедно перебираючи коротенькими ніжками, поцибало поряд.

Ми блукали нічними вуличками, під ногами розливалось густе апельсинове світло ліхтарів і я уявила як зараз, саме в цей момент, ми пролітаємо у космосі на нашій маленькій беззахисній планеті, навколо ширяють комети, сиплять метеоритні дощі, чатують чорні діри і чи не диво, те що я знаходжусь саме в цій точці, час непомітно біжить і мої координати у Всесвіті визначає не довгота і широта, а час – години, хвилини, секунди, мілісекунди, до зустрічі із Великим Нічим, а де почався мій особистий відлік – невідомо, як і остання хвилина координат. Я частина великого чогось, що дає можливість у цьому тілі фізично відчути як біжить час.

Якось непомітно я дійшла до маловідомого мені кварталу міста. Тут були одноповерхові будинки, які своєю північною околицею розчинялись у лісовому масиві. Вночі гуляти лісом не хотілось, хоча б і з таким «надійним» охоронцем, тому я звернула в одну з кривих вуличок з ґрунтовою дорогою, якою, на мою думку я мала зрізати шлях і по швидше вийти до громадського транспорту. Я пройшла вже досить велику відстань та кінця краю цій вуличці видно не було, ба не було навіть перехожих. Потроху мене охоплювала легка паніка: куди я потрапила? «Спокійно», - сказала я собі – «це ХХІ сторіччя, я в центрі урбанізації, в решті решт постукаю в найближчу хатину». Я рипнула хвірткою, ввійшла на подвір’я, і лише тепер зрозуміла, що поки я йшла вулицею мене не супроводжував гавкіт хатніх псів, як зазвичай це буває в приватному секторі, ( те що не горіли ліхтарі мене якось не здивувало) та й хвіртка була не зачинена. Мій чотирилапий супутник не відставав, але хвостом вже весело не розмахував - може втомився?

Я постукала в двері – відповіді не було, зазирнула у темне віконце - нічого не видно. Тут або ніхто не жив або хазяї не хотіли відчиняти. Ну що ж, в цей час це не дивно.

Тоді план «Б» - викликаю таксі. Тільки куди?.. Мережа є …пошук… де я..? Так… що це?! На цьому місці, на думку пошуковика , знаходиться якась водойма, оточена з усіх сторін лісом. Якщо вірити гуглу, я на дні лісового озера. Стало страшно, ніч, куди йти, що робити – мільйон питань, я відчувала себе безпорадною, не вистачало ще заплакати із відчаю. Подзвонити комусь! Але на всі спроби електронний голос відповідає: «Абонент не існує». Це безвихідь! Я відчула як страх паралізує мене, заповнює мене як глечик, по самі вінця, я присіла, чи скоріше безсило опустилася на ганок - немає ні думок ні чуттів. Песик, відчуваючи мою безпорадність лизнув мені руку, це на якусь мить повернуло сили, я спробувала вдихнути на повні груди і … прокинулась. Сон?! Але все було так реально!

Весь наступний день я думала про цей нічний кошмар. І звідки воно береться. Що там казав Фрейд про нереалізовані бажання, які ми бачимо у снах? То це було воно, моє приховане бажання – зайти в глухий кут із якого немає виходу чи відшукати незвідане?! Можливо, у лісових хащах лежить куточок міста, який чомусь раптово покинули жителі. Або ліс це уособлення чогось, що присутнє в моєму реальному житті, те що приховує істину, яка шукає вихід у реальний світ.

Краєчок нашого міста дійсно поринав у ліс, я бувала там ще у школі, під час туристичних походів, звісно ніяких покинутих будинків я там не бачила. Пам’ятаю і реконструкцію партизанської землянки в краєзнавчому музеї, такі були колись і в нашому лісі. Що ще? Археологи знаходили поховання, яке за часом відносили до трипільської культури, тобто десь поряд і було житло трипільців. Але в моєму сні це були зовсім не трипільські поселення, а звичайні сільські хати. Відповіді не було, та й дивно це, погодьтесь, шукати місце, яке приснилось.

Одного чудового серпневого дня ми з сестрою вирішили проїхатись на велосипедах, а що у місті зробили гарні велосипедні доріжки, то їхати було одне задоволення. Ми добрались до лісопарку, де були проторовані і всипані дрібним гравієм доріжки. Пташки щебетали, сонечко прозирало крізь плетиво гілок, весь світ здавався якимось нереально гарним у грі тіней і світла. Згадались мандрівники, які, вертаючись із мандрівки далекими світами, розуміли, що справжній скарб весь час знаходився поряд, на батьківщині. Якось сама собою виникла ідея дібратись до Гуральні в глибині лісу, там було кілька озер, а колись, дуже-давно, знаходився спиртово-горілчаний завод, власне чому і називалось так це місце.

Дорога забрала у нас близько півгодини, якраз був полудень, для містян це означає спека, а ми насолоджувались лісової прохолодою. Біля озера знайшли затишну галявинку, ще не зайняту рибалками і відвідувачами, зручно розташувались за облаштованими для туристів столиками і взялись до бутербродів. Було добре і спокійно, так, що здавалось будь-яке сказане вголос слово, може зруйнувати цю ідилію. Дерева густо обступали озеро, переважно, це були граби, якісь кущі, верби, деінде зарослі татарського зілля, а на протилежному боці озера росло пару диких яблунь.



Ольга Бойко

Відредаговано: 01.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись