1 частина

Спітнілі руки Антона почали розгублено тремтіти, а по спині пробіг неприємний моторошний холод.

Страх захопив у свій холодний полон кожну клітинку його тіла.

-Це просто неможливо. Це абсурд, який суперечить всім законам природи й відомим на сьогодні законам фізики. Хоча ...
 

Ранок цього ж дня…
Антон перелякано підхопився від гучного дзвінка будильнику та сів на ліжку. Декілька останніх місяців, його життя нагадувало безцільне існування втомленого тридцятирічного робота, який механізовано відпрацьовував налагоджений і узгоджений алгоритм команд, які в цілому складали його злиденне життя. А точніше прийшли на зміну його колишньому повноцінному життю де була радість, щастя, наснага, азарт та найголовніше, те що щоденно додавало сил рухатись далі — віра в щасливе майбутнє. Проте все стрімко змінилось. Вже кілька місяців, як його життя позбавилось будь-яких позитивних думок, емоцій, почуттів, прагнень. Мабуть, цей стан можна охарактеризувати депресією, коли не хочеться геть нічого й зникає навіть надія на краще, але він був не схильний аналізувати свій нинішній пригнічений стан. Схоже, він не встиг остаточно оговтатись від несподіваного, вкрай підлого удару долі.
Він не бажав радіти чи веселитись, і коли десь глибоко всередині виникала якась ледь відчутна, слабка усмішка у відповідь на жарт когось зі знайомих, які намагались його розвеселити, він люто притискав цей поклик що здавався йому кощунським та сповненим демонічного гріха. Він не мав права сміятись, в нього не було для цього приводів.
Ранковий алгоритм його дій, як і всі події подальшого дня був простим та злагодженим: він вмивався, чистив зуби, за необхідності голився, розчісувався, без поспіху пив каву, вдягався, снідав тим що знайдеться в холодильнику, переглядав речі в портфелі аби нічого не забути, клав туди ж ноутбук, сідав за кермо, з запізненням приїздив на роботу, роботизовано підходив до столика, займаючи своє робоче місце, починав працювати повністю віддаючись роботі, та перевіряючи зведення за результатами останніх досліджень. З одержимим поглядом, вдивлявся очима в екран голографічного монітора та декількох ноутбуків. Так він міг працювати до глибокої ночі й часто лишався тут ночувати — серед просторого вестибюлю їх офісу чи в кімнаті відпочинку.
Його відпочинок складно було назвати сном. В останні кілька місяців безсоння стали його іншим “Я”, а мрії поспати хоча б п'ять, шість годин до ряду лишались лише мріями. Зазвичай він впадав у свій страшний, сповнений примарами сон після третьої години ночі. Завжди сполохано прокидався о п’ятій тридцять, а потім, безцільно провалявшись в ліжку десь пів години знову засинав і остаточно прокидався на початку десятої ранку. Його сон перестав бути нормальним здоровим сном молодого хлопця, з того самого злощасного дня, коли доля розлучила їх з Інгою. Вона щоночі приходила до нього в снах, бентежачи, розхитуючи без того нестабільну психіку та змушуючи його вкотре лютувати від власного безсилля та болі пекучої непоправної втрати.

Для нього втрата Інги, та вага власної провини стали непідйомним тягарем, під яким, він ніколи не зможе випростати свої, колись спортивні плечі. На чолі, ніби відбиток хронічної скорботи, залягла глибока складка, постать пригнічено зсутулилась і навіть очі з осяйних ясно-блакитних, ніби перетворились на почервонілі темно сірі. Притиснутий гнітом свого смутку, він довго не міг прийняти цю втрату розлючено заперечуючи дійсність, а перейшовши до етапу прийняття, перетворився на зовсім іншу людину, в якій просто неможливо впізнати колишнього веселого балагура Антона.

Звісно, з таким розпорядком дня він не висипався, був злегка млявим роздратований, недостатньо зосередженим, але як і раніше незмінно любив свою роботу, поринаючи в неї з подвоєним одержимим завзяттям. Вона, все, що в нього лишилось, і можливо саме завдяки їхнім ідеям та новітнім напрацюванням, людство отримає дещо революційне, те, про що раніше, страшно було навіть думати чи мріяти, те що неодмінно змінить світ, перевернувши його з ніг на голову руйнуючи всі, роками встановлені стереотипи, даючи зрозуміти, що будь-які межі лише гра уяви, дозволяючи зруйнувати кордони які завжди вважалися найміцнішими — кордони потойбіччя. Вони мріяли подарувати мільйонам людей надію віднайти те, що вважалось назавжди втраченим.

Всі вчені науковці їх команди, в тому числі, й Антон боялись не тільки говорити про це вголос, а навіть думати про це. На проекті профінансованому американською науковою корпорацією лежав гриф суворої секретності.

Робота над цим проектом була схожа на страшну одержимість, і під час проведення великих випробувань, очі Антона на мить запалювались азартними вогниками безумця.

Процес переводу мозкової діяльності в слова давно перестав бути перешкодою для науковців, які займались вивчення можливостей мозку, його складних нейронних мереж. Технологія Brain - Computer Interface (BCI), дозволила вченим, за допомогою нейроінтерфейсів, копирсатись у мозку іншої людини таким чином читаючи її думки та підвищуючи природні біологічні можливості людини.

Ці нейроінтерфейси покликані допомагати людині, і знайшли широкий відгук в медицині 2025 року, де за допомогою простого, але такого складного і довгоочікуваного обміну інформацією, люди з вадами зору отримали змогу бачити за допомогою камери, люди які втратили мову могли передати свої думки за допомогою примітивних комп’ютерних технологій і для цього їм достатньо було лише слідувати своєму звичному плину думок. Безумовно, було б краще, аби можна було повернути такій людині її повноцінні фізіологічні можливості, але не все в цьому світі підвладно людині. Деякі біологічні процеси, на жаль, є незворотними й навіть визначні досягнення сьогоднішньої медицини не могли їх остаточно виправляти, як не могли створити еліксир молодості, який зміг би за допомогою потужних регенераційних властивостей повернути процеси природного старіння назад, знову роблячи кволу стареньку звабливою юною дівою.
Природа чітко відстоювала свої, тисячоліттями встановлені правила життя, відмітаючи подібні сумнівні для людства спроби, які легко могли б привести до якоїсь глобальної катастрофи чи нескінченних війн в прагненні зробити власну націю вічно молодою та здоровою.
Наука, і слідом за нею медицина, яка встигла стати передовою галуззю економіки, розвивались, рухаючи світ навколо себе з шаленою швидкістю. Здавалось, з кожним роком, шалений темп розвитку подвоювався, чи навіть потроювався. Сплеск розвитку нових технологій, ніби нагайкою стимулював розвиток все нових і нових відкриттів, технологій. Тотальна комп’ютеризація всього навколо глобально трансформувала світ, роблячи нові покоління людей  безпорадними ляльками в руках функціональних роботів, яким щоразу надавали більше розуму та відповідно вселенської влади.  
Хвороби, які до цього вважались невиліковними вчились швидко лікувати, хромосомні порушення навчилась виправляти. Тотальне клонування та друк нових органів на багатофункціональних біопринтерах з допомогою адитивних технологій, тісно увійшли в повсякдення враз переставши бути чимось далеким та недосяжним. Мрії людей починали швидко втілюватись в життя.
Наука в тандемі з медициною навчилась чинити дива, і ніби в помсту зухвалому людству, природа приносила на землю все більше важких епідемій та природних катаклізмів.

Життя змінювалось пришвидшують свій темп, і Антону пощастило бути на передовій цих змін. Світ стояв на порозі ще більш відчутних змін. Частково опанувавши космічний простір, люди прагнули нових більш масштабних відкриттів, пов’язаних з підняттям важкої непіднімної завіси потойбіччя. Саме над таким проектом наполегливо, не перший рік працювала команда з двохсот людей, частиною якої був Антон.

Пройшовши тернистий шлях, від фази теоретичних напрацювань до алгоритму процесу реальних випробувань, команда наполегливо намагалась досягти омріяних позитивних зрушень.
Зайшовши до величезної дзеркальної будівлі бізнес центру, яка належала їх корпорації, Антон підійнявся прозорим ліфтом на двадцять третій поверх, привітався з надокучливим роботом, який намагався нікого не обділити своєю увагою і відповідно вітаннями. Його користь важко було переоцінити, адже він встигав дуже багато всього: від розвезення обідів і перекусів співробітникам, до прибирання та координації документообігу між відділами великої організації, що робило роботу більш злагодженою. Він ніколи нічого не забував, не пліткував, не байдикував, чітко й невтомно виконуючи покладені на нього обов’язки, по суті вправного адміністратора офісу, який сконцентрований на власній роботі та не надто втручається в справи інших. Коли Антон підійшов до робочого місця — частина їх команди, очолювана Майклом була на місці, влаштувавши невелику нараду, просто серед робочої зони.

— На сьогодні заплановано наступне випробування і виявлення комплексу багів в програмному коді — сказав Майкл увійшовши в приміщення де стояли столики та кожен зосереджено працював над своїм шматком коду.

Потім, коли коди зливалися в єдине ціле --  вилазили великі несподівані конфлікти та помилки, й доводились багато часу витрачати на їх усунення та різні доопрацювання. Вони мали спеціальні валідатори, які допомагали перевіряти код, але часто машинний розум не вирізнявся досконалістю і лише показував який сегмент коду потребує ручного виправлення.

Майкл керував розробкою та втіленням їх проекту в фазу випробувань, покинувши заради цієї мети свою американську батьківщину. Антон пам’ятав, з яким переполохом вони, молоді науковці чекали свого Нью-йоркського керівника. Натомість він увійшов до офісу усміхнений, враз знявши напругу, що ніби висіла в повітрі. Багато років, команда працювала пліч-о-пліч не маючи відчутних зрушень проекту й лише нещодавно змогла впритул наблизитись до розгадки таємниці буття.
Їх робота мала дати однозначну відповідь на питання яке сотні років турбувало вчених і всесвіт: "Чи є життя після смерті?", "Чи продовжує свідомість існувати поза тілом після фізичної смерті людини?", "Як свідомість існує після виходу з матеріального світу?", "Чи існує душа, чи це лише асоціація безсмертної свідомості?", "Якщо потойбічне життя існує, то чим займається душа і як довго буде існувати в такому невизначеному стані серед нового Квантового всесвіту?" “Чи існує, так звана реінкарнація?”.
Їх розробки не передбачали чогось абсолютно нового чи вкрай фантастичного. Вловивши й розпізнавши частоту позаземних вібрацій, на які розпадається кварц, і в які, можливо, перетворюється енергія людини після смерті — вони намагалися встановити контакт з іншим світом. Чим більше проводили досліджень, тим більше виявлялось нових цікавих підтверджень позаземного життя, але жодних безапеляційних відповідей щодо світобудови вони не знаходили.
Вони ніби вступили в нерівний, заздалегідь програшний,  двобій з законами природи, всесвіту чи можливо з якимось вищим розумом, який лише потішався над їх недолугими, але наполегливими спробами перейти заборонену, таку вабливу межу.

Інколи, у вирішальні моменти, ставало страшно власних відкриттів, чи можливо несподіванок, які вони могли подарувати. В усякому разі, щоразу під час проведення випробувань, окрім всепоглинущої цікавості, Антон відчував настільки ж сильний страх.