Розділ 2: За дверима номеру 213

Двері 213 були темно-сині, з легким золотим відтінком. Марк вставив ключ, і замок клацнув, як серце при першому страху.

Всередині — темрява. Потім спалах світла. Він стояв у кімнаті свого дитинства.

Іграшки на поличках. Плакат із супергероєм. І голос…

— Марку, підемо гуляти!

Хлопець завмер. Це був татовий голос. Чіткий, теплий… Але ж він зник, коли Марку було шість. Того дня він пішов — і не повернувся.

Тепер хлопець бачив себе малого, який сміється. Батько з ним грає у футбол. Обіймає. А потім — вечір, дощ і порожній стілець на кухні.

Очі хлопця наповнились сльозами. Він забув цей день. Затер його у пам’яті. Але тепер — згадав.

— Я сумую за тобою, — прошепотів Марк.

Тінь батька мовчки кивнула. І зникла.