Моє щастя

Розділ 1

Що може бути краще ніж прокинутися рано вранці в гарному настрої і з блаженною посмішкою на губах? Солодко потягнутися і знову заритися в тепленьке одеяльце? До речі, здорово, якщо можна ще кого-небудь при цьому обійняти. І це я зараз не про єдиного і гаряче коханого чоловіка/хлопця/нареченого. Такого, на жаль, не маю. Але в такий чудовий та сонячний ранок, турбуватися з цього приводу зовсім не хочеться. Тим паче, коли до нюху доносяться запаморочливі запахи млинців. Матуся моя знає, що її недолуга молодша дочка просто обожнює її млинці. До того ж їсть їх тільки в її виконанні і тільки, коли вони прямо з печі. Так що, обережно відсуваємо кота, якого все-таки обняла за відсутністю чоловіка/хлопця/нареченого й розпатлана, невмивана і не переодягнувшись, швиденько тьопаю в кухню.

М-м-м, як же смачно пахне! А на столі вже чашка з гарячим чайком. Що ще людині потрібно для щастя? З'їсти все це! Ось що!

Тихесенько підкрадаюся зі спини до найближчої та улюбленої жінки на світі, та, обнявши її, цілую в щічку.

- Доброго ранку, рідна! - бадьоро вітаюся я й, отримуючи від неї свою порцію поцілунків, займаю улюблене місце за обіднім столом - біля величезного вікна, з якого відкривається казковий вид на наш сад.

Сад - це матусіна гордість та відрада. Весь свій вільний час вона проводить серед троянд, тюльпанів, ірисів і інших квіточок, назви яких я ніколи не могла запам'ятати. Але ловила ні з чим не порівнянний кайф просто перебуваючи в ньому. Особливо ввечері, коли у дворі включали тьмяний ліхтар, і створювалася ілюзія казки, млості та чарівництва. А аромат запашної нічної фіалки ... Що може бути солодше? Особисто я не знаю. О, зовсім забула, весною, коли цвітуть ще й всі ягідні чагарники, фруктові дерева та виноград - створюється така какофонія ароматів, що просто не хочеться заходити в будинок. Тому я часто засинаю на гойдалці. І тільки всюдисущі комарі змушують мене прокидатися та сонній брести до будинку: в ліжечко, під тонку, але таку улюблене ковдрочку і до кота Басилія, незмінно сплячого на моїй подушці.

Ця нахабна морда окупувала мою ліжечко давно і міцно. Мені навіть іноді здається, що це я підлий завойовник особистого простору кота, а не навпаки. Але ось парадокс, кіт спить на моєму ліжку тільки в мою присутність вдома. В інший час його улюблене місце - крісло або Анфіска.

Анфіска - це моя велика м'яка іграшка - мавпа, майже метр довжиною і півметра завширшки. Анфісу мені подарувала матусю на мій шістнадцятий день народження. Я коли її побачила пищала від радості, як божевільна. Дивно, правда, що дівчинці виповнюється стільки років, а вона раділа не наворочений телефону або не золотій коблучці, а м'якій іграшці, нехай і такій великій. Іронія в тому, що коли я була маленькою, мама не могла собі дозволити купувати нові іграшки нам з сестрою. Звичайна лялька сприймалася нами на Новий рік, як диво дивне і таке довгоочікуване. Але в ті часи ми навіть не замислювалися, що у інших дітей багато іграшок та батьки їх балують з приводу й без. Або ми такі були самі по собі, або матуся нас такими виховала, але ми ніколи нікому не заздрили, не піддавалися на чужий вплив й не слухали чужу думку. Ти маєш те, що маєш. І, насправді, я завжди вважала, що головне - це те, що мама нас любить та приділяє нам стільки уваги, скільки може. А іграшки, речі, солодощі - все неважливо. Це прийде, з часом, але обов'язково прийде. Але це так, ностальгія. Зараз, дякувати богові, у нас все добре. І мама немов з кожним роком все більше й більше розквітає серед свого чарівного саду. Шкода, що в гості до неї не виходить часто приїжджати. Але мамуся у мене тямуща, так і працюючи вихователем в дитячому саду, у неї залишається не так вже й багато вільного часу. А то, що залишається вона дарує коханому онуку, дому й саду, звичайно, не обділяє увагою і нас сестрою, і зятя за також.

Знову думки мої пішли не в той степ.

Отже, відпустка у мене. Цілих два тижні. Я взагалі не замислювалася, як її проведу. Ще з минулого року мріяла скоріше б літо, до мами, до улюблених місць, до тиші та спокою. Те, що лікар прописав.

Смачно поснідавши, весело побалакавши з мамою, я все ж спромоглася вмитися й привести себе до ладу. Сьогодні перший день довгоочікуваної відпустки, тому я вирішила спершу гарненько відпочити, а вже після приступити до прополки городу, побілки сараїв та все в такому дусі. Старша сестричка не може поки приїхати зі своїм чоловіком, запара на роботі, що у неї, що у нього. Так що ми вирішили самі поробити всю потрібну роботу потихеньку. Поспішати нам нікуди.

Через хвилин сорок, мама пішла працювати, тобто, дітей виховувати, а я вирішила прогулятися. Але, настрій змінився, прогуляюсь, але пізніше. Мені завжди подобалося наше невеличке село. Маленьке, чисте, затишне. Поруч річка, хай не глибока, але все ж можна і скупатися, і порибалити, та просто відпочити на березі. Особливо мені подобається сидіти біля невеликого штучно зробленого порога. Дивлячись на нього й слухаючи шум води, здається, що це справжній маленький водоспад. Красиво, заспокійливо. А ще недалеко від села знаходиться заповідник з невеликим музеєм та зі скупченнями кам'яних баб. Але, якщо чесно, мені не дуже подобається там бувати. Козулю або лисичку можна зустріти і з нашого боку річки - заповідник знаходиться по ту її сторону. А беркути та сокола взагалі не рідкість в наших краях. Але найбільше мені подобаються совушки, вони у нас часто роблять свій зліт біля магазину. Такі дивні!

Так ось, вирішила я все ж зробити корисну справу і першу половину дня провела за знищенням бур'яну в моїх улюблених тюльпанах. Тюльпани - це єдині квіти улюблені мною. Під них відданий один з палісадників - ранні, пізні, дикі й взагалі різні-різні квіти. По-моєму, це взагалі найкращі квіти в світі, тому, коли мама два роки тому вирішила частину з них викорчовувати, я стояла за них до кінця. Правда самій ж й довелося їх пересаджувати та облагороджувати. Але вони були того варті. Моя втіха!



Анелия Чадова

Відредаговано: 14.10.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись