Порятунок моєї душі

Розділ 18

Тимур

Голос і фраза, яка вбиває не тільки мене одного... Зоряна стоїть не в меншому шоку, ніж я... Але у неї погляд якійсь інакший, яку малої дитини, якій вимкнули мультика. 

– Ларо, а що ти тут робиш? – хоч вона і стояла з переможною усмішкою  на обличчі, але її турбувало щось точно.

– Приїхала до тебе, коханий. Ми можемо поговорити наодинці?

– Добре, – я повернувся до Зоряни, щоб вибачитися, але та швидко зірвалася з місця і вилетіла з кімнати, – ходімо.

Попрямував до свого тимчасового кабінету і Лара пішла за мною. Невже їй замало того, що накоїла. Чесно, певною мірою аж цікаво було почути щось з її уст.

– Уважно тебе слухаю, – сівши на стільчик спрямував всю увагу на неї.

– Я повертаюся до Лондона.

– А чому? Є якійсь вагомі причини?

Спочатку стояла і мовчала, це абсолютно не схоже на неї, а потім по її щоках потекли сльози. Думав, що мене вже нічим не здивуєш, але не тут то було.

– Що сталося, Ларо?

– Тато... Він потрапив у страшну аварію і зараз при смерті. Я повинна… Повинна була бути поруч…– у неї почалася справжня істерика. Підійшов і обійняв її, аби заспокоїти. Особисто не був знайомий з її батьком, адже ця зустріч мала бути коли повернемося з моїми батьками, аби усіх познайомити.

– Тшш... Заспокойся, я вірю, що твій батько сильна людина і дуже швидко одужає. Повір, все буде добре.

– Дякую Тимуре... Так добре у твоїх обіймах, абсолютно не хочеться міняти їх на холодний Лондон.

– Ларо, я звичайно підтримаю тебе і вислухаю у будь-яку хвилину, але у наших стосунках все скінченно. І не хочу повертатися до цієї розмови.

– Але батько дізнається, що ми розійшлися, тоді точно не витримає.

–. Я все розумію, але ти сама вина. Ти зробила усе для того, аби наші шляхи розійшлися. Старався з усіх сил їх втримати, але не вийшло…

– Невже ти так швидко розлюбив?– у її очах застигли сльози.

– Ні... – за дверима почув якійсь звуки, але не звернув на це уваги, – але вони згасають, по маленьку, і з кожним днем ти  стаєш чужою…

– Ти розумієш, що робиш цими словами мені боляче?

– Так, але це правда. Я брехати не буду тобі...

– А можливо ми залишимося хорошими друзями?

– Можна, – не знаю чому, але я погодився на цю двозначну пропозицію.

– Знаєш, дуже страшно їхати самій... Можливо, ти склав би компанію, так спокійніше буде?

– Ларо, якби я навіть хотів, то не зміг би. На жаль,  повинен залишитися в Україні.

– Шкода… Не вистачатиме твого тепла такого рідного...

– Ларо, перестань, будь ласка! Я бажаю твоєму татові найшвидшого одужання, а тобі кажу до побачення! Іди!

– Проганяєш... Не пошкодуєш потім?

– Ні

– Ну тоді добре, до зустрічі! – і поцілувала у щоку.

Чесно, не розумію ось таких людей. У неї є душа, емоції, сльози... Вона відчуває біль та печаль, тоді чому інколи, а точніше, найчастіше виставляє себе справжнім стерво. Характер жахливий, і саме він закриває її справжню. Чисту душу та відкрите серце.

Лара пішла і залишила за собою гірки осад на душі, який не давав ніяк сконцентруватися на роботі.
Пізніше згадав про Зоряну, і про те, як не добре повівся із нею. Адже через мене  потрапила у цю всю ситуацію. Хоча, якби не Лара, то ми можливо і не познайомились. 

– Можна зайти? – запитав у дівчини, постукавши у двері.

Зоряна сиділи на стільчику біля вікна з чашкою кави у руках.

– Так звичайно, проходь.

Підійшовши ближче до дівчини, я присів навпочіпки навпроти неї та заглянув у очі.

– Пробач, що заставив тебе стати свідком усього цього. 

– Та нічого, я все розумію. Ти не повинен вибачатися.

– Просто ти одразу ж пішла і  не встиг нічого сказати. 

– Та не хотіла заважати вашій важливій розмові.

– Та ні про що таке важливе ми не говорили, тільки за те, що батько її у важкому стані та вона повертається до Лондона.

– Вибач, я не знала! 

– Та все добре. До речі, а ти часом не ходила під дверима під час нашої розмови з Ларою?

– Ні, я сиділа тут.

– Ясненько, відпочивай тоді.

Але не встиг я дійти до дверей, як мене перехопила рука дівчини.

– Зажди, Ти говорив, що хочеш  поспілкуватися. Якщо у тебе буде час, то можна завтра ввечері спробувати?

– Добре, я тільки за. Тоді напишу у свій план на день, зустріч з тобою.

І знову затримка цих поглядів, які вже навіть почали викликати мурашки.

Я вийшов з кімнати та попрямував на вихід, адже потрібна трішки розслабитися після тяжкого дня. 

Вирішив зустрітися із Романом, у якомусь барі, аби посидіти так би сказати по чоловічому. Так, що він зобов'язаний хоча б трохи, але приділити час другу.

Отже, зустріч була призначена о 19:00 у клубу який має елітну назву "Cristal".

Вечір проходив в хорошій обстановці, мій організм уже наповнював третій стакан віскі.

– Знаєш, що друже, я нещодавно дізнався хто створив напад на мою наречену, а точніше на її квартиру. 

– І хто? Кажи, підемо зараз йому пику бити, за те, що посмів зробити це.

– Скажу, Тимуре, скажу, але повір далеко не прийдеться іти.

– Не зрозумів

– Його ім'я Тимур Миколайович.

– Я ???– пильний і в певній мірі сердитий погляд не давав мені спокою. Я почав прокручувати останній місяць, подія за подією. І в моїй пам'яті сплив один дуже цікавий момент… Коли я склав усі пазли в одну картину, то аж бридко стало від самого себе.

– Не може бути... Це були батьки твоєї нареченої? Але ж...

– Так, я знаю, про що ти думаєш. Я також був шокований, як тільки дізнався. Думаю, що поки що це знати їм не потрібно. 

– Друже, вибач, якби я знав...

– Але твої люди також хороші, невже було важко дізнатися чи в той день та людина буде дома.

– А його тоді не було?

– Ні тільки дівчата : Христина, Зоряна, Інна

– От чорт!!!! Ця ненависть колись знищить усе хороше, що знаходиться у моєму житті.

– Ми це обов'язково вирішимо, але усе на тверезу голову.