Про що мовчать твої очі?

Глава 2

Тихенько відкриваю двері в надії, що тато мене не помітить. 

- Діан, це ти?

Ну ось тобі. Не помітив. Глибоко вдихаю, натягую посмішку і йду до нього в кімнату. Зараз тільки 6 вечора, зазвичай, він любить читати в такий час, а мене, як відомо, бути вдома неповинно. Але сьогодні незвичайний день..

- Па, - намагаюсь не дивитися йому в очі.

- Ти рано. Все гаразд?

Все просто прекрасно, за виключення того, що я вдарила одного телепня і тепер матиму великі неприємності в коледжі. А враховуючи, що за таке можуть і вигнати, то взагалі супер. Не подумаєш, я три роки рвала жили у волейбольній команді в школі, щоб мене помітили і дали стипендію. Ну подумаєш, у мене нема коштів на інший вуз, проживу якось. Це так, просто маленькі життєві труднощі. З ким не буває? Хіба ви ні разу в житті не розбивали першому зустрічному вилицю, га?

Так, візьми себе в руки. Татові не обов'язково знати всі подробиці мого кримінального життя. А я ще колись хотіла стати правником і боротися зі зличинністю. Яка іронія. 

- Просто вирішила, що сьогодні міг би бути непоганий тато-доня день. Там просто морозиво вже тиждень валяється..і я подумала, що може ми могли б подивитись, щось разом. Ти як?

У тата з'явилася зморшка на лобі, а це знак того, що він недуже то вірить моїм словам.

- Хто ти? І що  робила з моєю Ді?

- Ей я серйозно..

- А де ж твої улюблені " ну таато, у мене нема часу", "ну тааато, давай якось потім".

Я сволота. 

Насправді він жартує, але я дійсно майже не проводжу з ним часу. А він цілими днями один на один зі своєю хворобою. 

- Каюсь.

Змушую себе дивитись йому прямо в очі. Він відчуває, що у свої слова я вкладаю значно більше, ніж просто чергову відповідь на його напівграйливий тон.

- Ну раз сьогодні Сонце зійшло із західної сторони, то я, мабуть, пристану на твою пропозицію.

- Але фільм вибираю я.

- А я вже був подумав, що ти захворіла і потрібно викликати санітарів.

- Ну паа. Будемо дивитися "Найвеличнішого шоумена". Піду принесу проектор і щось смачного. Сподіваюсь, ти без мене сьогодні таки вечеряв.

- Ну от таки завжди, тільки мені здається, що моя донька стала звичайним нормальним підлітком, як з'являється діловита тітонька, яка постійно намагається проконтролювати свого вже дорослого татуся. І так, я не голодував без тебе.

- А Лютер?

- Ти маєш на увазі Мартіна Лютера? На жаль, його вже як 5 століть з нами нема.

- Ха-ха-ха. Ти з наєш, про якого Лютера я говорю.

- Доню, не хочу тебе розчаровувати, але Мартін Лютер Кінг теж не зможе доєднатися до нашої скоромної вечірки.

- Все ясно голодний кіт десь бродить по сусідам.

Залишаю тата наодинці з його гарним настроєм. Іду на кухню, а там картина маслом. Лютер заснув на мікрохвильовці. Ну що друже, це з татом тобі лафа. А зі мною не проканає. Зганяю кота і лізу в холодильник. Взагалі, то я не збиралася влаштовувати сьогодні ніякого кіномарафону. У мене завтра контрольна з математичного аналізу. Та й треба здати один проект для роботи, бо так би мовити "дедлайни горять". Ну шо ж, як кажуть -  сон для кволих. Тим більше я й так майже не можу заснути.

Лютер не задоволено таращить на мене свої янтарні очі. Цього кота нам залишили на порозі, якісь добрі люди років з чотири тому. Тато не був у захваті, бо взагалі якось холодно відноситься до тварин. А мені його було шкода. Нікому не потрібен, але з іншого боку коту дуже пощастило, його могли запросто б роздерти сусідські пси. Зараз у Лютера сезон линяння, його шерсть зходить ковтунами, відкриваючи рожеву шкіру. І хоч кіт не у кращій кондиції, але для мене він все одно залишається найкрасивішим. Ця руда мордочка вміє слухати і як не дивно розуміти. 

Вбиваю йому яйце в молоко. Не знаю, як це можна їсти, але Лютер нарешті виглядає задоволеним.

Тепер завдання складніше, треба знайти щось для нас з татом. Хоч він і казав, що без мене щось їв, але довіряти йому у цьому питанні не варто.

У нас нема морозива.

Мій косяк, хоча навряд я б і дала татові його спробувати. Але є яблука та морква. Нарізаю все те на великі шматочки і поливаю зверху медом. Зато корисно. Тепер треба взяти щось собі. Зважаючи на те, що в холодильнику особливо нічого нема, окрім вже готової каструлі з макаронами. Розігріваю собі їх та зверху добавляю трохи твердого сиру. 

- Діаноо. Ти не передумала там? Бо я вже змучився тебе чекати.

- Ідуу.

Блін, Лютер. Тільки я відволіклася, а цей пройдисвіт вже на столі - перевіряє мої макарони. Ми з ним скоро будемо їсти з однієї миски.

Викидаю кота на вулицю. 
Несу все добро в кімнату до батька.

- Де моє морозиво?

- Ееем. Його з'їв Лютер??

- То ти на кухні так довго була, бо на ничку морозиво вирішила лупонути?

- Я принесла тобі фруктовий салат.

- З яких пір морква фрукт?

- Годі тобі вже придиратися.

Він лише знизує плечима.  Я вимикаю світло в кімнаті та швиденько підключаю проектор. 

Тато знає, що "Найвелічніший шоумен" - це мій улюблений фільм. Хочеться вірити, що дійсно навіть найнеймовірніші мрії можуть стати реальністю, варто лише щиро забажати і прикласти до цього зусиль. 

Змощуюсь клубочком біля тата і занурююсь в найкращу історію. Хотілося і мені б стати персонажем якось мюзиклу. Через деякий часс я помічаю, що тато починає куняти. Дивлюся на годинник. Сім хвилин на дев'яту. Тихенько вилажу з ліжка та забираю тацю. Повертаюсь, щоб накрити тата ковдрою. 

Я боюсь, що одного разу він більше не прокинеться.

Тааак. Не будемо про це.

Йду на кухню мити посуд. На дворі кричить Лютер. Ну що ж треба впускати це нещастя. Закінчивши всі хатні справи, піднімаюсь до себе. Попереду чергова ніч для навчання і роботи, а завтра. У мене серце завмирає, коли я думаю про завтра...

 

 

 

 

 



Роза Аксельрод

Відредаговано: 06.07.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись