Скажи Ні!

Шість зірочок

Я розкажу вам історію. Я розкажу вам історію про себе. Я почав!
Стільки у світі відомих людей! На кожному кроці тебе чекає новий талант. Майже всі заробляють гроші прямо з пелюшок.
Але хто? Хто герой? Де життя? Справжнє життя? Де біль, щастя, страждання, драма, трагедія, комедія, істина, любов, смисл?
Я все життя їх шукав. Кожен бісів день. Я пробуджувався зранку, і тяжкість із марнотою огортали все моє тіло. Душу. Розум. І я засипав.
Ось уже 20 років я сплю. Уже не малий. Та ще не дорослий. Уже не школяр, та ще ніхто.
Я хочу, я так хочу жити! І кожного дня я плачу, я втрачаю частинку життя. Навіть у самому втрачанні, чи в розповіді про нього.
Я ж людина лінива. Так, я людина лінива й безнадійна. Я сам собі хам, чорт, хуліган, збоченець, критикан і мудак.
Я — це неможливий я. З малої літери, та без розділових знаків. У мене немає імені, немає прізвища, сім’ї, країни, призначення, професії.
Я сотня нулів, та претензія на одиницю. Я диванний Бог, та кімнатна гортензія. Дивак, невдаха, і згущене молоко на котячих вусах.
Я в тобі теж, читачу. Я сиджу у твоїх вухах, залажу тобі за комір, кусаю тебе за палець, я псую твою ранкову каву, розпочинаю дощ за п’ять хвилин до пар, коли ти запізнюєшся, і забираю в тебе дівчат і гроші.
І що? Що? Що? Що? Що? Що?
Що?
Тобі?
З того?
З моєї драної сповіді.
Слухай, усе таки щось буде!
Усе таки я не прийшов когось учити й показувати, як жити.
Ні, таке можеш купити за 10 грн, вибравши якогось солодкавого Карнегі в підземному переході мегаполіса. Можеш просто видерти цю книжечку з рук провінціала в метро Києва, поки він пускатиме слину й подумки дрочитиме на успіх.
Я, мій любий друже, моя мандаринка, мій лимонний сік із цукром, пампушок, пудель і кактус проти гамма-випромінювання.
Я…
Я лише покажу, як не треба жити.
Бо…
Бо герой нашого часу один.
Це невдаха, який себе усвідомив.
*
Усе пішло шкереберть із самого малку. Але як же воно було красиво!
Якщо в житті є щось справжнє, вічне, глибоке, врешті-решт чисте, окрім музики Моцарта, яка зараз розриває мені вуха, то це…
Це дитинство. І війна з лопухами. Й ігри зі старими автоматами двохтисячних. А ще гра в «одно касаніє», у «стрілялки» (бажано проти невидимих), у «лова»...
Ось де завжди втрачене й прекрасне минуле! Я б віддав свою, твою, мамину, татову, братову, дідову душу лише б за те, аби завжди могти народжуватися та жити до 6 років, після чого цикл би повторювався до нескінченності.
А знаєш, що найкраще?
Я б ніколи не усвідомлював цього. Ні свого бажання, яке призвело до вічного блаженства забуття, ні попереднього життя.
Ось тобі рай на Землі! Марсі. Небі. У Молочній Галактиці. Сонячній Системі!
У, у, у!
Так, так, так!
А далі що?
Далі: школа.
О Боже мій!
От коли я пізнав, що сон може бути тривожним. А після того назавжди став невротиком, сновидою, Ноланом, Крюгером (та Черепашкою Ніндзя в каналізації).
Вчителька! Де вчителька!? Я хочу до вчительки, сховатися, а вона вийшла з кабінету. Розчинитися б, забути про галас та шум цих чортових дітей навколо!
Гамір, звуки, крики!
Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу, Н Е Н А В И Д Ж У!
Та перші чотири класи були стерпні.
Ми шукали інопланетян, нас мали нагородити Нобелівською, Пулітцерівською, Світовою, Українською, Міжсистемною нагородою, відзнакою, медаллю, грамотою, каблучкою та кубком за відкриття..
Нелюдської раси!
Вона була десь поруч. У снігу біля під’їзду. У голові моєї подруги. У рюкзаку цапа Віталіка. У вчительки в указці.
Ще нам, чуєте, повинні були заплатити за прибирання на подвір’ї! Ми ж станемо героями міста! Ми — волонтери Грінпіс, які ще про це не знають.
А тоді історії, вигадування маси історій!
— Іра, а що якби…?
— Віталік, а коли б ти?
— Тарас, уяви собі, як…
Сотня. Тисяча. Мільйон сюжетів у затишку під’їзду.
Розповіді геніїв. Поетів. Фантастів!
Концентрація зарубіжної та української літератури у трьох друзях дитинства.
Ми були живим прикладом ідеалів давніх греків у дитячій подобі!
Малі академіки, учні Арістотеля, Піфагора, Гомера!
Але я не знаю точно, як учні виглядають зараз.
Чому, чому в один мент часу ми перестаємо спілкуватися з друзями дитинства?
Що нас тримає?
Драний сором за невідповідність мефістофельським амбіціям і картинкам щастя з американського кіно?
Тільки це, тільки це, одно воно!
Він вчиться на юриста в Києві. Вона — на медика.
Двоє обрали хороші професії. Світле майбутнє. Кар’єру.
А я?
А я не буду робити повторів, і розказуватиму далі. Бо я… Я вмію розказувати!
*

У п’ятому класі все пішло коту під хвіст. Літом я поїхав у дитячий табір.
Пам’ятаю, як білий день, останню прогулянку із друзями перед від’їздом. Вони гралися за мобільними, а за весь час у таборі ми так і не зв’язалися.
За весь місяць часу.
Тому я і не дружу з ними зараз, бо затаїв дитячу образу. Ги…
Жартую, насправді.
Я хотів себе порішати в цьому таборі.
Дитину вирвали з дому. Бозна-куди, за тридев’ять земель.
Зараз це смішно і стидно, але мої тодішні почуття мають право на існування!
Я й досі не вмію спілкуватися.
А почалося все тоді, серед цього, так схожого на шкільний й водночас — ні — гамору дорослих, дітей, дорослих-дітей, дітей дорослих, вожатих, загону, табору, чайок, моря, смутку, сліз, рушника для дупи до обличчя…
Фу! Фу! Фу! Бридко!
Мене не били. Не ображали.
Але я плакав. Я всім розказував свою нещасну історію. Прибиральниці, вожатим, вожатій, прибиральниці номер два, вожатим вожатих перевожатих, найстаршому хлопцеві із загону (для корів, чи що?)…
Там був біль! Одна жахлива ситуація.
Я випадково розказав черговій вожатій про свої наміри рішатися з кінцем і повністю.
Після того персонал від мене відвернувся, але з табору ніхто так і не забрав. Директору чомусь також було байдуже. Чи мав освіту психолог, до якого я ходив? Навряд…
*
Розворот!
Камера, мотор!
Після того стало важко спілкуватися з дітьми. Я почав їх уникати. Поступово, але все більше і глибше я скочувався у гнійну яму, з котрої зараз періщу по клавішах ноутбука.
Слухайте сюди — у кінці я таким став злочинцем!
Але потім, потім, мої любі, хороші, мої ніжні!
Зараз: момент!
Я втікав за комп’ютер. Ігри, в які не вмів грати.
Навчання погіршилося. Для вчителів я повільно ставав уже не відмінником, а просто Тарасом. Звучить так собі, а насправді це мене до сьогодні з’їдає та кусає нерви, серце, й отруює бісівську кров.
Ще перше літо, перед шостим класом, було стерпним. Якесь мінімальне спілкування, хоча в основному падіння у Всесвітню Павутину.
Бо хто такий задрот? Хто такий задрот Нового Часу? Задрот-двітисячідесятник?
Це той, хто зранку — Інстаграм, Телеграм, месенджери, перед сном — порно, кілька статей про фаст-фуд, інформаційну гігієну та гієну, яка народила людину в Китаї, а ще сюди додайте: серіали, золотий фонд фільмів, списки найкращого кіно з найгіршого лайна...
І ще й книги впливають на формацію трагічної натури задротика! Уся фан-фікшн-література невизнаних Булгакових і Достоєвських, весь еротично-онаністичний пласт Інтернету для вищих потреб нижчої центральної нервової системи.. список — н е с к і н ч е н н и й!
Так-с! С-с!
Задроти задротами, але…
Але сьомий клас, до якого ми з вами стрибнемо одразу (й без компромісів) — це повне знищення особистості та моралі.
Хіба можна стільки предметів упхати в незасмічену вчительськими комплексами, ясну, як пика Телепузіка, дитячу свідомість!?
Та пішли ви до біса зі своєю класичною системою освіти!
Тьфу!
Я проходив навчання набагато вищого, космічного порядку. Побачивши кількох YouTubeрів, усіх цих Ром_Жолудів_Кать_Клепів_Усачьових_Ермузєвичів, я відкрив нову Америку на карті світу!
Змінив зачіску, вибрав яскравий одяг, створив власний стиль — воскрес!
Навіть не боявся ходити у відверто дурному вигляді: безрукавки, принтовані шкарпетки з підкоченими штанами плюс розстебнута сорочка з футболкою та Сімпсоном, хай йому грець, Гомером!
Ну, не тим, що прославляв чухання живота услід за філософом із бочки... (привіт Діогену в раю!)
І я проявляв своє нервове намагання жити. А дівчата це любили.
Для них же найбільша сміливість життя та анатомія чоловічої сили проявляються через коїтус ніжних мізків!
Я називав себе няшкою, не грав у футбол, Зоряна, Ліля, ще якась Я чи Л були моїми близькими подругами, і...
Одного разу в школі, а це вже сталося під час чергування в коридорі — тобто тупого стояння біля дверей — одного такого разу я відмовився позичати гроші футболісту (альфачику), хоча, здається, завжди так робив, та цього разу вийшло із певною брутальністю й нахабністю, що закінчилася для мене…⁣
⁣Ментальним поносом!⁣
⁣Ну, знаєте те відчуття, коли дуже страшно, і враження, ніби хочете в туалет…⁣
⁣Але я однаково виграв, уникнув бійки, поборов спазми в животі, і пішов на урок після дзвінка СПРАВЖНІМ САМЦЕМ (крапка тут!)⁣
Ще в мене нібито був друг, Іван.
Чому ж я його забув?
Бо… він мене мучив, коли ми були молодшими...
*



Тарас Бездомний

Відредаговано: 09.09.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись