historia

За ним залишилися лише руїни...

Будинки без дахів, як черепи з обірваними мечем верхами, вікна без скла, як порожні, закривавлені очниці. Двері, зірвані з петель, наче роти, розкриті в останньому крику. Я бачив сотні й тисячі смертей. Але всі ці гори понівечених тіл не викликали в його душі співчуття. Так, вони загинули за його наказом, але тільки тому, що він як ніхто знав, як знайти шлях до перемоги з найменшими втратами. І кожен із них сам взявся за зброю. Керований хвилюванням і одвічним людським бажанням пожитися за чужий рахунок... Тому, дивлячись на розтрощені, смердючі, огидні людські останки, він жодного разу не пошкодував, що став причиною всіх тих передчасних смертей. Що вдієш? Хлопці зробили ставку не на ту карту, а джокер випав комусь іншому. Вони самі приймали рішення, і ніхто в них не сумнівався. Його товариші, що вижили, також не шкодують про свій вибір.

Інша справа – зруйновані будинки. Це гірше зганьблених жінок чи розтоптаних дітей. Чому вони повинні страждати? І той, хто одним жестом міг відправити сотні й сотні на смерть чи подарувати їм життя, не зробив абсолютно нічого, щоб їх врятувати. Незважаючи на те, що з кожним зруйнованим будинком, з кожною спаленою церквою, він відчував, що його душа в’яне. Як неминуче, крок за кроком, віддалялося звичайне людство.

Хати, хати, хатинки, що давали притулок усім, хто потребував, не ділячи людей на злих і добрих, праведників і грішників, злодіїв і жертв, - у страшних конвульсіях, стогонах і зітханнях звивалися і зникали в полум'ї. У полум’ї, простягнутих руками, що зовні нічим не відрізнялися від тих, що закладали фундаменти й піднімали стіни...

Кінь невдоволено пирхнув і смикнув за вуздечку, намагаючись перейти з парадного аллюру на звичнішу рись, але вершник не поспішав, тож притримував розпеченого жеребця тренселем. Шлях, яким потрібно відступити, щоб відійти, дуже відрізняється від cursus honum* і не пробуджує в душі нетерплячого очікування.

По дорозі проростали ниви, кланяючись перехожим стиглим збіжжям, ніби намагаючись нагадати людям, що час подумати про хліб насущний. Даремно... І ті тисячі чоловіків, що похмуро мандрували на захід, і ті, що йшли до них зі сходу, тепер були зайняті іншою пристрастю. Це було так, ніби всі відмовилися від їжі та турботи світу. А разом з тим - і від усього світла Божого.....

Estaba entre los suyos, los más fieles, los más fiables y en los que más se confiaba, pero se sentía abandonado, y comprendía perfectamente de dónde procedía este desagradable sentimiento. Antes, los guerreros le habían seguido hasta la muerte con facilidad y sin quejarse, sabiendo que él les conduciría a la victoria. E incluso ahora, en retirada, no dejaban de creer que su genio militar podría superar el fracaso, y entonces las carteras de los soldados volverían a sonar con monedas de oro, los platos se llenarían de sabrosa comida y las petacas de buenos vinos. Los mostachones, curtidos en sus campañas, daban por sentadas las penurias actuales. Hacía tiempo que se decía de su destino: a la guerre comme a la guerre*... Y aunque esta creencia aún no había sido disipada por el malvado destino, los guardias no dudaban en obedecer cualquier orden. Incluso sonrió, comparando al ejército con un semental. Un animal fuerte y corpulento que ladraba obedientemente al menor movimiento de las riendas o las jarreteras, pero ¿intentar acercarse sigilosamente por detrás y asustarlo...? Incluso se estremeció cuando los cascos relampaguearon en su imaginación.

Y ahora, sentado en un caballo de guerra en medio de diez mil soldados de la vieja guardia leal, sirvientes y compañeros oficiales, estaba solo, como un ermitaño en el desierto a solas con Dios. Con la única diferencia esencial de que la conciencia de un ermitaño es mucho más pura, y no está cargada con miles y miles de muertes, destinos destrozados y... viviendas destruidas.

Tampoco comprendía a los que le habían alcanzado desde el este. Simpatizaba, perdonaba, pero ni siquiera profundizaba en ello. Aunque, prejuicios aparte, había verdad y honor en sus acciones. ¿Y qué si su ejército les trajo la libertad de la servidumbre, la ilustración y una vida mejor, si todo eso no encajaba en su sistema de valores? ¿Cómo decir: «No se puede hacer dulce a un hombre por la fuerza»? Aunque sus pensamientos sean puros y sus deseos nobles. Un amo malo, pero propio (para un plebeyo) es más claro y mejor que un desconocido, del que no se sabe qué esperar....

Un ruido inesperado invadió sus pensamientos, un instante antes de que el ayudante tocara delicadamente su estribo.

- ¿Qué? -dijo, como disparado, desalentando al instante el deseo de molestarle con nimiedades.

- Un espía, monseñor -el joven oficial hizo una leve reverencia.

Recordaba su rostro, pero, como cortado, había olvidado su nombre... Muchos de ellos, los jóvenes, habían sustituido a los anteriores, probados por campañas y victorias comunes. Aún ardientes, temerarios, confiando sin reservas en la fuerza de su ejército. Ansiosos de batalla.

- ¿Qué otro espía podía haber en las filas de los vencidos? - Se crispó la mejilla con desdicha y quiso darse la vuelta, pero los guardias ya arrastraban hacia él a un hombre desaliñado y humeante con las ropas quemadas de un próspero campesino.

- ¿Quién es? - dijo con severidad. - ¿Qué has hecho?

- Dice que es del pueblo, monseñor -se apresuró a ayudarle el intérprete. - Pero parece que miente... Lo capturaron cuando intentaba prender fuego a los panes. ¿Y es capaz un campesino de prender fuego a su propio campo?