Глава 1. ЗАКЛИНАННЯ ПРИЗОВУ ДУШІ

- Як ти себе почуваєш? - почув я голос.

Цей голос був неприємним, було в ньому щось від скрипу старих дверей на протязі. Дверей з іржавими, не змазаними петлями. Я відкрив очі і здивувався. Так що там здивувався, зовсім розгубився. Я лежу на дерев'яній лаві в абсолютно незнайомій кімнаті. Навколо нічим не прикриті стіни з каменю. У кутку дерев'яна скриня, на якої навалено купу брудного одягу. Через невелике віконце без будь-яких ознак скління яскраво світить сонце. На єдиному табуреті переді мною сидить бородатий дідуган з червоним носом, в задрапезному халаті з безліччю кишень і ще більшою кількістю латок. Борода у старого сива, зачухана і брудна, втім, як і сам старий. Запах від нього гірше, ніж від повного сміттєвого бака, що три дні простояв на сонці. Обличчя порізане безліччю зморшок, а волосся на голові ростуть чахлими кущами. Але очі абсолютно не відповідають зовнішньому вигляду. Ясні і чисті очі, а погляд, здається, наскрізь пронизує мене, відкриваючи потаємні думки і почуття. Такого погляду не може бути у простого бродяги або місцевого алкоголіка.

«Я що, вчора вживав спиртне в клубі толкієністів і подружився з його головою?» - промайнула думка, а голова відгукнулася диким болем і запамороченням, але вголос я прохрипів зовсім інше:

- Де я?

У роті пересохло, і мені вдалося лише слабо прошепотіти питання.

- У замку Вель, - сухо відповів старий.

Дивно, немає в нашому містечку ніяких замків. А може, так називають психушку? А що, антураж відповідний, навряд чи їх добре фінансують.

Від думок голова розболілася ще більше. Старий, помітивши погіршення мого здоров'я, доклав гарячу долоню до мого чола і щось пробурмотів. Начебто читав заклинання.

Дивний доктор, подумав я. Хоча, який він доктор? Халат авжеж не білий. Швидше за все, теж пацієнт, а з психами потрібно поводитися обережніше, не сперечатися, побільше погоджуватися.

Від тепла долоні старого голова стала боліти ще більше, і я спробував скинути руку та піднятися. Даремно, даремно я вчора, бовдуре, стільки випив. Адже не п'ю майже, а тут такий поворот.

- Що зі мною сталося? - запитав я хрипким голосом.

- Камінь на тебе впав, прямо на макитру, - проскрипів старий, - три дні пролежав без руху, а я як раз повз замок проходив ... - Він спохмурнів. - І якого дідька я сюди поперся? Мене, як помітили, так відразу і схопили, а барон наказав тебе вилікувати. І якщо не вилікую - повісити обіцяв.

- А ви хто?

- Я-то? - Дідок скривився. - Чаклун я бродячий. Погоду ворожу, худобу по селах лікую, іноді людям допомагаю. Але на одному місці не прогодуватися, ось і блукаю із села в село.

- А що ви зі мною зробили, що я прийшов до тями?

- Заклинання призову душі виголосив. Камінь душу твою вибив з тіла, а я назад закликав. Довелося на тебе перлину обдарованого використовувати, а вона у мене була останньою!

Ну справи! Це і правда псих, подумав я, а вголос сказав:

- А ви впевнені, що правильно закликали?

- Та не дуже, - хмикнув старий. - Сумніваюся, що синок цього кабана такий ввічливий був. Але ж ми не будемо про це нікому розповідати, так? Бо й мене повісять, і тебе на вогнищі спалять. Тут, розумієш, в людей іноді демони вселяються. Так що мовчи, та поглядай навколо, бо живо на багаття догодиш.

Ось видає тип! Тобто, закликав мою душу в чиєсь тіло. Цікаво! І чиє ж тіло? Я подивився на свої руки і мало не впав з лавки, побачивши худі руки хлопчиська, приблизно чотирнадцяти років. Помацав голову і виявив на своїй потилиці величезну шишку. Це ж не я! Я точно пам'ятаю, що я ... І тут прийшло розуміння, що я не пам'ятаю, як мене звуть. Не пам'ятаю своїх рідних і близьких. Не пам'ятаю, де і з ким я працював. Пам'ять вибірково зникла, причому, провали стосувалися спогадів, що визначають мене як особистість.

- Чому я не можу згадати подробиці про себе і своїх рідних?

- Так діє перлина обдарованого. Вона стирає спогади про близьких, щоб у майбутнього мага не було уподобань. Ти пам'ятаєш людей, на яких тобі чхати, і зовсім забув тих, кого любив. - Колдун невдоволено насупився. - Але ти не про те думаєш. У тебе тут два братика є. Намагайся виглядати як вони - ідіотом і грубіяном, хоча б до тих пір поки я не чкурну звідси.

Або я такий же псих, як цей дідок, або те, що він говорить, - правда. Щось мені підказує, що вірно друге. От чорт, і пощастило мені потрапити у цю халепу! Навряд чи тут життя комфортне. Лавка мені вже не подобається. Ну чому мене не занесло в майбутнє? Нейромережі, просунуті медичні капсули, дроїди, космічні кораблі ... А я потрапив у якесь допотопне Середньовіччя, де людське життя нічого не варте.

- Як тебе звати? - Якщо потрібно стати грубіяном, то нічого відкладати.

- Горм.

- Ну, і скоро я одужаю?

- Та звідки мені знати, - знову пирхнув старий, - може, і не одужаєш зовсім. Камінь тобі на голову не просто так впав. Скинув його хтось. Швидше за все, братик. Це ж звичайна справа - позбавлятися від родичів. Так що, чекай ще один камінь. Головне, поваландайся кілька днів, поки я подалі не піду.

- Так допоможи мені протягнути довше.

- Як ти собі це уявляєш? Ти протягнеш довше, тільки якщо я твого братика прикінчу, а навіщо це треба мені? За це мене точно повісять. Ні, краще ти сам як-небудь.