Розділ 2

Я стою посеред вокзалу мого невеликого містечка з рюкзаком та маленькою валізою і не можу поворухнутися. Я застрягла на місці, ніби прикована до підлоги, явно стоячи у людей на шляху (одна габаритна жіночка явно кинула мені в спину щось не дуже пристойне, ще й зачепила мене своїми масивним багажем).

Я пам'ятаю той день, чотири роки тому, ніби це сталось вчора. Я зникла, не сказавши нікому ні слова. Тільки наступного дня, я повідомила мамі, а потім і брату, що зі мною все гаразд ( але здається, вони думали навпаки). Тоді у мене був тільки рюкзак, невпевненість в собі, мало-мальськи грошей в кишені і рішучість, що межувала з божевіллям. Зараз у мене і гроші є, і начебто я навіть успішна у своїй справі, а відчуття таке ж. Відчуття страху і все.

Моя впевненість у правильності свого вчинку тане на очах. І чим я тільки думала, коли купувала квиток додому? Розібратись в собі? Вдома? Аякже! Тільки зараз я розумію, що це останнє місце, де можна розібратися в собі.

А може все не так і погано? Може, тато вже став іншим?

З такими примарними надіями я ловлю таксі і кажу потрібну адресу.

Виявляється, за чотири роки змінилася та виросла не тільки я, але і місто. Це вже не та глушина з якої я поїхала. Це цілком розвинене місто, як кажуть британці «city» з новими магазинами і сувенірними крамницями, купою супермаркетів, торговим центром, великим кінотеатром. Я навіть помітила оголошення про відкриття театру наступного року. Ого, оце так зміни!

- Ви тут вперше? - звертається до мене вже немолодий таксист з ошатними вусами. Напевно він помітив, що моя щелепа від подиву валяється на підлозі. - На відпочинок?

- Взагалі я місцева, але таке враження, що вперше. Наше місто так швидко розбудувалось.

- Бачу, вас довго не було. З приходом нової влади і нового мера наше місто збільшилось втричі. Об’єднали три сусідні міста в одне велике. Добре, хоч назву залишили. - По голосу чути, що йому це не до вподоби. - Збільшилась кількість машин, добре хоч не в нашому районі. Скоро збираються відмінити правило - одна машина в одній сім’ї. Бачите, зараз незручно добиратись з одного району в інший, - не без сарказму в голосі жаліється чоловік.

Геть з давніх часів наше, вже колишнє, містечко розділило озеро. Будинок моїх батьків знаходиться на іншому березі озера, скажімо так в спальному районі. Місце розташування досить цікаве: блага цивілізації знаходяться далеко, якщо їхати на авто, і досить близько, якщо ходити пішки або використовувати велосипед. Обидва боки містечка, а зараз виявляється вже району, поєднує старий міст, придатний лише аби по ньому ходили або ж їздили на велосипедах. Знести його не можна, оскільки він занесений до Національного реєстру архітектурних пам’яток через унікальний розпис відомого європейського художника ( на імена в мене погана пам’ять) на його перилах. А побудувати новий широкий міст для автомобілів місцеві жителі не дозволяють. Вони звикли до свободи від вихлопів автомобілів і чистого повітря. Тож водіям доводиться несолодко, об’їжджаючи озеро через ліс, що хочеш-не хочеш б’є по гаманцю. Тож таксі тут ніколи не користувалося популярністю - дивно, я думала взагалі не знайду машину. А тут такі новини!

З кожним метром, який наближає мене до рідної домівки, моє серце стукає все частіше і частіше. А коли я бачу знайомий зелений будинок, я і зовсім нічого не чую - серцебиття глушить абсолютно все.

Я з хвилину ще не можу вийти з машини, хоч вже і заплатила. Водій дивиться на мене з подивом, але мені все одно. Мене накривають спогади і ноги стають ватними. Я і поворухнутися не можу, що вже говорити про ходьбу.

Мабуть водієві набридла моя присутність і він з невдоволенням заледве вилазить з автомобіля ( що ж поробити, коли має чималенький животик), а потім відкриває мені двері. Тільки зараз я зрозуміла, ніби він думав, що я чекала аби мені подали руку. Знав би він справжню причину!

Я вже не пам’ятаю, чи подякувала йому, але - ось я! - стою перед дверима і боюсь натиснути на дзвоника. Після двох невдалих спроб натиснути проклятий дверний дзвоник, я відходжу на край порога і оглядаюсь навкруги.

Все таки наш будинок знаходиться напевно в найгарнішому місті - ой! - районі тепер вже. Будинок стоїть на березі озера, а навкруги самі гори. І повітря таке… таке… таке незвичне. Таке інше.

Що ж, треба це зробити! Але і з третього разу у мене не виходить зайти до будинку, тому що двері відчиняються настіж і я бачу маму.

- Я йду в готель ... - комусь говорить мама і дивиться вона в ту ж сторону куди і говорить.- Снідати прийдеш ...- Мама обривається на половині фразі, тому що нарешті подивилась поперед себе.

За чотири роки я бачила маму всього чотири рази, або ж по одному разу на рік (відео дзвінки не враховуються). Поїхати з дому на декілька днів, аби тато ні про що не здогадався, для мами було занадто складно. По-перше, вона аж ніяк не вміє брехати ( хоча вміє зберігати таємниці; проте рівно до тих пір, поки про них не спитати прямо). По-друге, мама аж занадто болісно переносить розлуку з батьком. При цьому я ніколи раніше не бачила їх ніжних почуттів (сподіваюсь, що вони хоча б обіймаються, коли не бачать чужі очі). Чесно кажучи, я не знаю, що мама говорила тату, бо прямо сказати йому куди їде вона не могла - для тата я була ледь не дезертиром, а для військовослужбовця така людина - вже не людина.

Востаннє я бачила маму рік тому. Вона приїжджала до мене всього на два дні. Заради такого я навіть забулась про свій ритм життя і весь час пробула з нею. Пам’ятаю як ми цілий день гуляли по ботанічному саду, милувались трояндами ( мама так точно), насолоджувались шоколадним морозивом. А ввечері ходили в театр. Мама вперше бачила «Кайдашеву сім’ю». Вона дуже любить цю книжку, а коли дивилась виставу, то ледь стримувала сльози від сміху. Я її ледь не вперше бачила її такою - зазвичай вона стримана, зібрана, ідеальна.