Розділ 3

Я відчуваю щось мокре тече по моїй щоці. Долонею витираю щоку, облизую губи, закриваю рот і, тільки через секунди активного моргання, я розумію що заснула.

- Фу, ти все ще слюньки пускаєш уві сні? - морщиться Денис. - Брр!

Він сидить в кріслі і дивиться спортивну передачу.

Я натягую плед майже до самого підборіддя, хоча точно пам'ятаю що раніше його тут не було.

- Дякую за плед, - ледь розбірливо бубоню я і опускаю голову на подушку.

- Добре, що я перший повернувся в будинок і мама не бачила неподобства, яке ти влаштувала.

Я помалу пригадую, що залишила брудну тарілку на дивані. Не відчувши під собою нічого окрім м’якого дивана, я засовую руку під подушку ( про всяк випадок, можливо сонною я поклала подушку на тарілку) і лише потім з острахом дивлюсь на підлогу. Чисто. Я з полегшенням видихаю.

- Спасибі, - ще раз дякую я.

- Спасибі? - дивується Денис. - Та я тобі життя врятував!

Я посміхаюсь. Це точно. Мама б мозок мені виїла чайною ложкою за брудну тарілку на її ідельно чистому дивані.

- Ти швидко повернувся.

- Я швидко повернувся чи ти довго спала? - не перестає дивуватись брат. - Взагалі-то вже сьома година! І давно ти так спиш непробудним сном? Я тут таке влаштував поки тебе не помітив, а тобі взагалі ні почому. Заради експеременту я увімкнув телевізор, а тобі хоч би що! Мда, раніше ти уві сні чула як я дихаю в своїй кімнаті

Ми сміємось.

Але це дійсно правда. Протягом багатьох років я дуже погано засинала. Тільки в абсолютній тишині, та абсолютній темряві я могла спокійно заснути. Добре, що в моїй кімнаті були щільні штори, які не пропускали світло. Влітку я ніколи не відкривала вікно на ніч, аби посторонні звуки не базувались у мене в кімнаті. Тим паче, що і вдома вистачало шуму. Тому Денис частенько чув від не мене не надто хороші слова, коли занадто пізно (після одинадцятої години) ходив в душ або голосно сміявся. Мамі я декілька разів робила зауваження аби вона не вмикала пральну машинку на ніч, але мама відмахувалась від мене, бо пральня знаходиться занадто далеко від моєї кімнати і я аж ніяк не могла чути звуки звідти. Мама помилялась. А ось хто міг серйозно постраждати, то це комар, який осміливсь потрапити в мою кімнату.

- Так, за цей час у мене з'явилася дивна супер здібність засинати глибоким сном в будь-якому місці і в будь-якій позі.

Денис сміється ще голосніше.

Насправді, це було б смішно якби не було так сумно. Під час навчання в університеті я частенько брала додаткові нічні зміни в ресторані, де працювала офіціанткою. Саме тоді я і навчилася використовувати вільну від роботи і навчання хвилину для сну. Бувало й таке, що я спала по три години і ніякий шум мені вже не заважав. Слава Богу, ці часи в минулому.

- Ну то як, тобі вдалося побачити зірку футбольної команди? - питаю я у Дениса і одночасно піднімаюся з дивана. Я б ще, звичайно, валялась, але скоро мені потрібно дзвонити Лізі, так що пора ворушиться. Я сідаю на диван, випрямивши затерплі ноги, проте не поспішаю позбутись пледу - щось мені трохи захолодно.

- Ага, здалеку. Він не прийшов на тренування в зал, на відміну від інших. ДіМатео був явно не в дусі. Щось весь час бурчав. І ще він сказав, що ніякої прес-конференції не буде. Словом, чимось він явно не задоволений.

- Такі вони, зірки, - знизую я плечима.

- Нічого, я ще поганяю з ним м'яча. З командою вдалося, а з ним ні? Ха, це в не правилах Дена Коннора, - говорить Денис.

Денис с самого дитинства просив, щоб його називали Деном. Типу Денис Коннор не так круто звучить, а ось Ден Коннор - інша справа. Проте тато не звертав на дитячі прохання свого сина ані найменшої уваги і робив мені зауваження кожного разу, коли я кликала брата Деном. Говорив, що в мене не має брата Дена, а є Денис. Коли Денису виповнилось шістнадцять, в домі вибухнув справжній скандал, бо брат оголосив, що офіційно змінить ім’я на Ден. Я думала тато вибухне від злості. Але за час до отримання паспорту, певно, він добре подумав і залишив все як є. Як на мене, тато сам винний. Бо через нього в нас таке дивне прізвище для нашої країни, а все через те, що в батьку якої крові тільки не намішано, а сам він народився і чверть століття жив в Сполучених Штатах Америки.

Я акуратно складаю плед і ховаю в шафу, а потім йду до Дениса.

- Їсти хочеш? - питаю я. - Можу щось приготувати на швидку руку.

- Гей, Еммо, - каже мені брат, - ти вдома. А вдома у нас що? Вірно, режим. Вечеря о сьомій, пам'ятаєш? До речі, ми вже запізнюємось.

Повірити не можу, що він ще й досі живе по режиму. Та й взагалі, що моя сім'я живе по режиму. І я так жила. Сніданок о восьмій навіть по вихідних, обід - о першій чи другій, а вечеря подається о сьомій. І лише півгодини, щоб поїсти.

Дивно, але може тому мама все встигає? Тому що режим?

Я позбулась режиму на першому курсі університету. Ні, спочатку я намагалась дотримуватись, але не тому що хотіла, а тому що я жила за графіком всі свої сімнадцять років ( нехай я і не пам’ятаю своїх перших днів життя, та я впевнена, що вже тоді в мене був режим) і жити по-іншому не вміла. Та коли в кімнаті гуртожитку ти живеш не одна, а маєш ще шість сусідів, то режим нещадно страждає. Бо більше за все я не хотіла заважати їхньому ранковому сну, соваючись по кімнаті або торохтячи шафою в пошуках ложки з тарілкою. До того ж, пари починались о дев’ятій і часто я залишалась без сніданку. Напевно, саме в гуртожитку я навчилась засинати під танці сусідок, і навіть з увімкненим світлом.