10 днів до...

Розділ 7

Додому мені довелось мчати щодуху, бо я затрималася у Соні довше, ніж планувала. Тільки-но я встигла заспокоїтись, як дядько повернувся додому, то ж мені пощастило все таки випити зелений чай з лимоном, бо перша, дбайливо приготована Сонею, кружка охолола.

Неозброєним оком помітно як дядько Іван постарів. Життя без тітки Люди явно не йде йому на користь. Його обличчя вкрилося зморшками, волосся практично все посивіло. Ще він відростив бороду, яка теж стала сивою. Від колишнього радісного та жартівливого красеня не залишилось і сліду. Також я помітила, як він з паличкою увійшов в будинок і, як тільки мене запримітив, тут же її відштовхнув убік.

Звичайно ж, мій тайм-менеджмент з тріском провалився - я не встигла пробігтися по магазинам. Добре, що у нас з Сонею однаковий розмір одягу і я позичила у неї літній білий сарафан з метеликами. Його вільна форма і довжина трохи нижче коліна ідеально поєднується з моїми кросівками.

Що ж, локони підкручені маминою старою плойкою, вії нафарбовані, щоки підрум'янені. Я готова. На зачіску та макіяж мені вистачає десять хвилин.

У мене в запасі ще є п'ятнадцять хвилин і я вирішую не втрачати час даремно, а нарешті подзвонити Тіні. За три дні я не отримала від неї жодного повідомлення і жодного дзвіночка. Не знаю погано це чи добре. Пора б з'ясувати.

Після першого гудка я чую знайомий веселий голос. Вона нібито чекала мого дзвінка.

- Тіно, привіт! - Я чомусь хвилююся. Напевно, тому невпинно міряю кроками кімнату і говорю тремтячим голосом. - Вибач, що пізно. Просто хотіла дізнатися як у вас справи.

- О, Еммо! - вигукує Тіна. Мабуть, вона не одна і десь в барі, я чую музику. А ще немає і сьомої. - Ти протрималася три дні без роботи, чим змусила мене понервувати і ... програти. Ми з хлопцями посперечалися скільки ти протримаєшся. Я сказала, що ти нахапаєшся роботи вже на наступний день.

- Пробач, не знала, що у вас тоталізатор.

- Все гаразд. Просто наступного разу, коли ми кудись виберемося, вечерю оплачую я.

- Так у вас все спокійно? Як школа?

- Ми практично завершили набір в першу групу кондитерів.

- Як завершили? Ми відкрили набір в понеділок!

- Так, завершили. По-моєму, залишилося два або три місця.

- Ух ти!

Я не очікувала, що так швидко укомплектується група кондитерів-аматорів. Я дуже сильно ризикувала, коли заявила партнерам, що хочу тимчасово відійти від майстер-класів і запустити повноцінне навчання азам кондитерської майстерності. Вони говорили, що задоволення це недешеве і ми не отримаємо прибутку, але все ж дали мені шанс. Здається, я не помилилася.

- Як твоя відпустка? - цікавиться Тіна.

- Добре. Все добре. - Я помічаю біля будинку машину Дениса. - Тіно, мені пора. Я тобі потім наберу. І до речі, ти виграла. В мене є замовлення на весільний торт.

- Що? - Тіна дуже здивована. - Дякую, що рятуєш мене від витрат, та не смій працювати у відпустці! - ніби погрожує Тіна і відключається.

Все таки є ще заради чого повертатися до столиці. Справи в школі йдуть добре, а значить робота у мене буде. Чекаю-не дочекаюся коли проведу перший урок з кондитерської майстерності.

Я дивлюсь на себе в дзеркало і відразу помічаю посмішку. Чи не вперше я не змушена одягати маску, а посміхаюсь щиро. У мене вийшло. У мене вийшло!

Я вибухаю. Я починаю скакати та голосно сміятись. Маленькими кроками через мільйони труднощів, я нарешті здійснюю мрію. Я займаюсь улюбленою справою, у мене є кондитерська, яка згодом, я сподіваюсь, переросте у мережу. У мене є власна школа, де я можу ділитись своїми знаннями з іншими.

Так, зараз мене, на відміну від версії «я чотири роки тому», не лякають публічні виступи. Незважаючи на десятки олімпіад, читання на літературних вечорах, я страшенно боялась публіки. Щоразу коли виходила на сцену або чула своє прізвище, моє серце починало шалено калатати і я ледь-ледь могла говорити. І це я, котра збиралась стати міжнародним журналістом, де ледь не щодня потрібно знімати репортажі, брати інтерв’ю та висвітлювати події на камеру, боялась публіки!

В університеті справи не покращились. Кожен семінар - як вирок, кожен екзамен - як привселюдне приниження. Я боялась помилитись аби хтось не засміявся. А від страху я робила помилки ледь не в кожному реченні. До цього часу як згадаю, мені стає зле.

А потім все змінилось. На одному з кондитерських курсів я познайомилась з жіночкою. Їй на той час було далеко за сімдесят.

-Навіщо так себе накручувати? - накинулась вона на мене. - Ти ж не прийшла на територію шакалів! Хтось виступає краще, хтось гірше. Хтось вміє співати, а хтось ні. Одні танцюють, а інші ламають ноги, не виконавши і одного па. Ти вмієш красиво говорити, добре пекти та ще деякі таланти. І в тебе цього не забрати. А інші? На світі сім мільярдів людей, сім мільярдів думок. Тебе дійсно цікавить думка семи мільярдів?

Ні, мене не цікавить думка семи мільярдів. І так, крок за кроком, читаючи літературу, я трохи приборкала свій страх.

Я ще раз дивлюся на себе в дзеркало, поправляю волосся і, схопивши джинсовий піджак, біжу на зустріч Денису.

У вітальні мама про щось говорить дуже жваво, але з моєю появою, розмова різко припиняється.



Оля Дзюба

Відредаговано: 23.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись