Розділ 13

Я прокидаюсь від спраги. В роті зовсім так сухо - я ледь язиком можу поворухнути і доводиться весь час плямкати ( фу, ненавиджу коли люди плямкають) аби хоч трохи дістати слини. А ще хочеться пити. Неймовірно хочеться пити. Я знаю, що на тумбочці обов'язково є склянка з водою. Я тягнусь до тумбочки, але мало того, що склянки не має, то я це й щось жбурнула на підлогу. О, ні, хоч би не розбити лампу. Це буде катастрофа. Мама мені точно не пробачить.

Я прокидаюсь в одну секунду і швидко лізу в бік, щоб перевірити наскільки блискавично мені потрібно їхати в магазин аби купити лампу, інакше мама мене вб'є.

Проте я ще не встигаю дотягнутися до краю ліжка, як розумію, що я не у себе в кімнаті. Я нічого не розумію. Але єдине, що знаю точно - я... я... я гола. І це недобре. Це погано. Ні, гірше просто й бути не може! О Боже, що я накоїла?

Я згрібаю всі простирадла і ковдри до себе, ніби зараз же хтось увійде до кімнати і побачить мене в такому вигляді. Хоча хто знає? Я падаю на ліжко і зариваюсь у подушки, намагаючись сховатись. Сховатись і зникнути подалі звідси. З чужого ліжка. З чужої кімнати. З чужого міста. Подалі від чужої себе.

Ну хіба це я? Хіба це справжня Емма Коннор? Хіба справжня я здатна прокинутись голою у чужому ліжку? Ні, не здатна. Хіба справжня я може напиватись до нестями уже який раз за тиждень? Ні, не здатна.

Чи здатна? Хто я? Яка насправді? Я сама себе не впізнаю і починаю сумніватись чи взагалі знаю себе насправді.

Ні, я завжди все контролюю. Не моїх правилах опускати руки і кидати все напризволяще. Ні, це не моя гра.

 Я починаю шукати очима свій одяг. Проте в незнайомій кімнаті я не бачу знайомого одягу. Абсолютно нічого схожого: ніяких джинсів/сорочок на стільцях і кріслі, що стоїть біля вікна. Лише на іншій половині ліжка акуратно складені простирадло і подушки.

Де я?

В одному я точно впевнена - раніше я не була в цій кімнаті. Так, втіхи мало. І про це чітко говорить мій вираз обличчя - я ледь не плачу.

Я намагаюсь розгледіти хоч щось навкруги, та мені це важко вдається через темно-зелені штори на вікнах, крізь які сонячному світлу зась сюди. Підлога заслана великим темно-зеленим килимом. Широке ліжко, де могли б помістись ще декілька людей. Але деталей розгледіти не можу - досить темно.

Котра година? Де мій телефон?

Це сон. Я хочу прокинутись. Я хочу прокинутись.

Ні, не сон.

Я чую як глухі кроки наближаються до кімнати. Сподіваюсь це Соня крадеться. Точно! Напевно ми вчора добряче напились і вирішили зупиниться в готелі, тільки б нас не бачили батьки.

Ручка опускається вниз і двері тихенько та повільно відчиняються. Моє серце помалу завмирає. Я перестаю дихати. Та попри все я не полишаю ковдри в спокої і продовжую насувати на себе, майже до підборіддя. Я відчуваю, як спиною сильно вткнулась в узголів’я ліжка.

Ні, не може бути. Це не Соня. Це неможливо.

Картер.

В кімнату навшпиньках входить Картер.

- Що ти тут робиш? - ледве кажу я. - Де Соня?

- О, то ти вже не спиш?

Картер повертається обличчям до мене і робить крок вперед.

- Не наближайся, бо я закричу, - не досить голосно, але досить рішуче повідомляю я.

Ха, ніби це мені допоможе. Я Бог знає де. Може це якийсь будинок серед лісу, де нікого не має.

- Добре, добре. - Картер піднімає руки догори. - Заспокойся. Не треба нервувати. Я не маніяк-убивця.

- Чому я гола? - на одному диханні випалюю я, а наступної секунди подумки вже лаю себе.

Картер кашляє. Схоже, він здивований не менше мого.

- Ти гола? Вибач, я не знаю. Я тут ні до чого.

- То ми... Ми... Ми...

- Ні, ми не спали. Я не збоченець. Мені подобається коли дівчина здатна отримати задоволення, а не коли вона у відключці.

Останні слова Картера я не сприймаю. Мені важливо, що між нами нічого не було. Фух, хоч одна хороша новина як для... ранку?

- Котра година? - питаю я.

- Восьма. Я заледве встиг на сніданок. Приєднаєшся? Я прихопив тобі чай і круасан.

- Дякую. Можеш відкрити штори?

Картер наближається до вікна, але тільки-но він торкається штор і промінчик світла потрапляє до кімнати, я розумію про яку дурницю попросила.

- Ні, стій! - кричу я. - Не треба відкривати. Я сама.

Добре, що зараз заледве бачу обличчя Картера і не можу розгледіти його емоцій. Сподіваюсь він також погано бачить мене.

- Можеш мене залишити? Я хочу вдягнутись.

- Без проблем. Може тобі допомогти? - Картер лукаво посміхається.

В якому сенсі допомогти? Це такі натяки на щось більше? Я обпалюю його поглядом, але не встигаю задати питання.

- Твоя сукня валяється на підлозі. - Картер кладе на ліжко сукню. - І твій бюстгальтер. І твої...

- О, не треба озвучувати. Будь ласка, - стогону я. - Просто поклади речі на ліжко і вийди. - Голос мій як ніколи твердий. - Будь ласка, - м'яко повторюю я.