10 днів до...

Розділ 16

Я міряю кроками хол, цокаючи шпильками, прямо перед стійкою реєстрації. Мене мало хвилює той факт, що я можу дратувати цього нещасного адміністратора. Куди більше я хвилююсь чи спуститься Картер. Не знаю чому я так себе повела, але сподіваюсь я справила враження не нещасної дівчини. Добре, що в мене не має звички кусати нігті, інакше я вже по лікоть відкусила собі руку.

Навіть якщо Картер не прийде, я все одно героїня. По-перше, я на тоненькій високій шпильці ні разу навіть не пошатнулась, а навпаки, досить комфортно себе почуваю. По-друге, я змогла непомітно втекти з дому і мене не помітив тато. Мама, звичайно, рано чи пізно дізнається, що я тут, бо вона відповідає за банкет. По-третє, я змогла перебороти свою образу і все таки з’явитись на весіллі. Ото буде дивина у присутніх, які знали про мої стосунки з нареченим.

Гості потихеньку заходять до зали. Це й справді велике весілля. Здається Ліза хотіла невеличке в сімейному колі( куди я аж ніяк не відношусь). Чи це хотів Артур? Якщо чесно я заплуталась в їхніх бажаннях.

А ось і він. Легкий на думці.

- Еммо, - вітається Артур. - Ти все таки вирішали прийти. Дуже радий. Дійсно, для мене це дуже важливо.

Артур широко посміхається, проте я бачу, що ця посмішка зовсім не щира, а швидше якась самозакохана, мов на місці Лізи могла бути ти.

- Не могла залишити Лізу у складній ситуації. Вона дуже нервувала і...

Артур бере мене за лікоть і потихеньку відводить подалі від стійки реєстрації. Здається, йому зовсім неважливо , що я там белькочу про Лізині почуття.

- Послухай, Еммо, - тихо говорить він і оглядається по сторонам, наче боїться, що нас можуть помітити. Мабуть тому він мене ледь не заштовхує під сходи. - Ми так толком і не поговорили про цю ситуацію і...

- Яку ще ситуацію? - Я нервую, тому підвищую голос. А у самої у вухах дзвенить Денсове «будь обережна».

- Про все це, - він обводить коло руками. - Про моє весілля, про нас...

Що??? Щось Артур не дуже схожий на того спокійного хлопця з яким я наодинці вночі біля озера гуляла.

- Яких ще нас, Артуре? - намагаюсь володіти своїми почуттями, але марно. Мій голос на декілька тонів вищий, аніж має бути. - Нас вже не існує дуже давно. Ще з випускного...

- З випускного? А як же та ніч... Чотири роки тому...

- Та ніч ...

Я так хочу забути про ту ніч. Всі чотири роки я мрію забути про ту ніч. Я дивлюсь в очі Артура і вони один в один як були тієї ночі. Ненаситні , невблаганні, пожираючі.

Я була права. Я знала, що він прекрасно пам’ятає про ту ніч. Я знала, що рано чи пізно Артур перестане бути таким привітним і одного дня його владна натура вилізе на поверхню. Та я зовсім не підозрювала, що це станеться перед самим весіллям. І ось саме на це мені натякали і мама, і Денис, і Соня. А Леся взагалі прямим текстом сказала, та я її не послухала, а тільки розізлилась. Даремно...

- Артуре, здається зараз не час...- Я намагаюсь ось якось відволікти його та марно. З кожним словом він наближається до мене ближче, а мені не має куди відступати. Я затиснута між стіною і Артуром.

- Може іншого моменту не буде, то ж...

- Ось ти де!

І ці слова рятують мене. Картер знову рятує мене. Він стоїть позаду і вбиває самим поглядом Артура.

- Все добре? - питає він. - Я не заважаю? - Він не зводить палаючих очей з Артура.

- Взагалі-то... - озивається Артур. Він повертається до Картера, випрямляючи спину, і засовує руки до кишені.

Невже Артур настільки дурний, що кидає виклик?

- Взагалі-то, ні, - перебиваю я. - Ми вже закінчили.

Не вистачало аби Артур з'явився перед вівтарем відгамселеним. Ні, я такого не допущу. І в першу чергу через Лізу. Вона стільки готувалась. Та й свого часу жаль, все таки я багато сил присвятила весільному торту.

Я обережно проходжу повз Артура і, підхоплюючи під руку Картера, веду його до зали.

- Дякую, - ледь шепчу я. Ось зараз ноги стають ватними і сили покидають мене.

- Але я й досі не розумію...

Ми заходимо майже останні і очевидно спричинюємо переполох. Здається не тільки Картер в шоці, а й усі гості. От лихо, знову я в центрі уваги. І через що? Я не спізнилась, не останньою зайшла до зали, не перервала церемонію. Біля нас тут як тут фотографи, проте Картер жестом просить ніяких знімків.

Я тягну за собою очманілого Картера, шукаючи наш столик. Але от халепа - розпорядник весілля повідомляє, що моє місце за столиком подружжя.

- То коли ти мені поясниш, що я тут роблю? - шепче Картер, коли ми сідаємо за стіл.

- Хіба тобі не подобається свято? - посміхаюсь я і дивлюсь на інших присутніх, які часто повертаються в наш бік. В чому справа? Наречених ще не має. - Дякую, що погодився.

- Добре, що це не моє свято, - відповідає Катер, попиваючи воду. - Я купився на Hugo Boss.

Неприємно, однак чесно.

Нарешті в мене є можливість роздивитись зал. Столи стоять недалечко один від одного, тому місця для танців вдосталь. На кожному столику по букету з лісових дарів: тут тобі і шишки, і ялинкові гілки, і якісь квіти, проте виглядає оригінально і гарно. Та й взагалі над декоруванням залу організатори постарались: багато різних живих квітів і ніяких повітряних кульок. Напроти нас, в кінці залу, сцена, де зараз грають саксофоністи. Не пригадую, щоб Ліза любила таку музику, напевно наполіг Артур.

Ось на сцені з'являється ведучий, оголошує свою невеличку промову, а за дві хвилини двері відкриваються і до зали входять наречені. Вони одразу прямують на сцену. З іншого боку на сцену піднімається жіночка з папкою. Ну ось, за якихось п'ять хвилин Ліза з Артуром стануть подружжям.

Пам'ятаю, як років десять років тому, невдовзі після випусного, Артур мені зробив пропозицію. Так, це була та сама пропозиція руки і серця. Того разу я вперше відповіла «ні» і поїхала з міста. Але тоді мене чекав університет і велике місто. Я мріяла виїхати з нашого містечка і стати міжнародним журналістом. Я занадто багато вчилась аби відмовитись від майбутньої кар'єри, великого заміського будинку з французькими вікнами. І ніяка пропозиція тоді не могла мене затримати у місті бодай на хвилину. Так, нехай з журналістикою не вийшло і заміського будинку в мене поки не має ( та й взагалі ніякого власного житла не має), я не шкодую, що тоді відмовила Артуру. Ми б все одно розійшлись, бо я планувала своє майбутнє, а він ні. Він говорив, що хоче бути зі мною завжди, що у нас буде будинок і діти, але яким чином він планував заробляти на життя я не розуміла. Артур займався музикою, проте професійно вчитись не хотів. Зі спортом також не склалось. А я звикла до комфорту.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше