Розділ 18

- Денисе, привіт! - сонним і тихим голосом говорю я аби не розбудити сусідів у вагоні.- Як ти?

- О, в мене чудові новини. Еммо, ти не повіриш - ми з Емілією одружуємось!- досить емоційно кричить в телефон мій молодший брат.

Яке весілля? Ще буквально на днях він жалівся, що не час, а тепер одружується? А коли він пропозицію встиг зробити? Оце так новини! Звичайно він вибрав не зовсім вдалий час та може воно й на краще? Батьку зараз потрібні нові емоції аби відволіктись від своєї хвороби.

- Ого! Вітаю! - Я досі не можу повірити в це і мені важко підібрати правильні слова. До того ж, я ще не зовсім прокинулась. - А як тато?

Денис сміється в телефон. Очевидно він не сам.

- Дене, чуєш мене? - Намагаюсь достукатись до брата та він аж занадто зайнятий- його сміх буквально оглушує мене, і я починаю сердитись.

- Що ти кажеш? Я тебе погано чую...

Зв'язок дійсно паршивий та це не заважає мені чути братів сміх аж занадто добре.

- Я питаю, як тато? - сердито повторюю я.

Його сміх настільки голосний, що я геть не витримую. Ось-ось і вибухну. Не розумію: невже не можна потім посміятись, коли поговорить зі мною? Не люблю коли в моїй присутності відповідають на телефонні дзвінки і нахабно починають говорити про досить примітивні і повсякденні речі. Особливо це стосується моїх і без того небагато чисельних друзів, з якими я і так бачусь дуже рідко.

- Тато? - перепитує Ден. - Еммо, ти що? З тобою все нормально? Тато помер. Ми вже і поховати встигли.

В мене ледь телефон не падає з другої полиці на чиюсь голову. Як помер? Нічого не розумію... Ще вчора Ден говорив, що все нормально. А коли вони встигли поховати? Що за...

- Еммо, він тебе чекає за півгодини, - додає Денис.

Що? Він хвилину тому сказав, що тато помер. Як же він може мене чекати за півгодини? Де він може мене чекати, на тому світі? Я що, також помираю?

Мої ноги починають сіпатись ніби мене хтось лоскоче по ступням. І якби я не намагалась забрати ноги під себе та все одно невидима сила мене продовжує лоскотати, а з динаміку телефону я все ще чую сміх Дена.

- За півгодини! - гулом розноситься навкруги.

Я різко відкриваю очі і бачу перед собою жіночку-провідницю. Ту ж саму, яка ще позавчора супроводжувала мене в Київ.

- Кінцева за півгодини! - сердито повторює вона. - Збирайте постіль!

Це був сон. Мені всього лише наснився сон. Фух! Я глибоко вдихаю і видихаю. Жах!

- І вам доброго ранку, - кидаю в спину жіночці.

На шиї намотались навушники. Не дивно, що взагалі ледь можу дихати. Напевно варто послухатись Марка і купити врешті нормальні безпровідні навушники аби одного разу вони мне не задушили.

Я озираюсь навкруги і бачу, що в своєму купе я залишилась сама. Мої сусіди вийшли, а я й не чула. То й добре - зможу спокійно зібратись, не боячись когось розбудити.

Я злажу з полиці і розминаю шию- рюкзак під подушкою дає про себе знати. Я тагнусь за телефоном - ні пропущених дзвінків, ні повідомлень. Отже, вдома все без змін. Не буду зайвий раз телефонувати Денису чи мамі, все одно скоро буду вдома.

Я збираю постіль, якщо ці тканини ( до речі, напевно вони старші за мене) можна так назвати. Ось ще причина чому я обираю люкс-вагони. Там і провідники привітніші, і обслуговування, і постіль нормальна, а не ось ця - в бурих плямах і декількома маленькими дірочками. Господи, куди я вчора дивилась? Краще б спала так, без нічого. Взагалі-то я не гидую, але це вже переходить всі межі.

Таксі підвозить мене до будинку з іншого боку, не зі сторони готелю. Сама не знаю чому я так сказала. Можливо, тому що не хочу бачити Картера. Мені зараз не до цього. А може він також не хоче мене бачити, бо дзвінків від нього не було. А можливо збори команди вже закінчились і він спокійно поїхав звідси.

- Я вдома! - кричу я, як тільки відкриваю двері.

Сама не знаю чому я так роблю. На годиннику – пів на дев’яту. Сім'я давно поснідала. Мама напевно в готелі, а Денис на роботі. А тато взагалі можливо відпочиває у кімнаті, раз його не має у вітальні. А може він ще спить.

Я йду на кухню на доволі знайомий запах. Запах моєї улюбленої страви з дитинства - курячого супу з домашньою лапшою та яйцем. В дитинстві мене можна було нічим не годувати, тільки таким супом. О, я дуже голодна та спочатку душ. Як згадаю ту постіль з вагону - аж мороз по шкірі тупоче.

Я йду на гору та швидко приймаю душ аби змити з себе рештки сну і потягу. Одяг закидаю у правильну машину - йому також не завадить освіжитися.

Нарешті, коли рюкзак розпакований, а гроші сховані подалі від маминих очей ( сподіваюсь, вона не знає і навіть не здогадується про подвійне дно в ящику з білизною), я можу посмакувати супом. Як на диво, суп дуже легкий, без зажарки; лише варені цибуля з морквою, домашня лапша та зелень.

Я повернулась додому з чітким планом як на тата, так і на свою кар'єру. Поки я в буду в цьому місті, зможу приймати замовлення. Добре, що в мене є вже деяка репутація і перше замовлення, весільний торт для Лізи і Артура, виконано вдало. Сподіваюсь метод сарафанного радіо все ще працює.