10 днів до...

Розділ 19

Вперше майже за два тижні я прокидаюсь бадьорою, з гарним настроєм і готовою на подвиги, ніби в мене крила виросли. Я лягла спати з приємним відчуттям полегшення. Нарешті всі розмови відбулись, біль і образа потроху відступають. А найголовніше - тато погодився на ще один візит до лікаря. Це моя маленька перемога. Ні, це наша з татом маленька перемога.

Нарешті я прокидаюсь з посмішкою на обличчі. Мені здається я й спала посміхаючись, бо в мене трохи болять щоки.

Я більше не можу лежати в ліжку , в мені кипить енергія і кудись їх треба подіти.

На годиннику - початок на сьому. Що ж, доведеться згадати молодість, як кажуть, і вийти на пробіжку чи не вперше з університетських років. Так, напевно востаннє я бігала аж тоді. Може це прозвучить і дивно та біг мене заспокоює. А нервувала найбільше я на сесіях, отож влітку бігала щодня по два рази. Так, по-перше я заспокоювалась. По-друге, після ранішньої пробіжки з ясною головою і чистими думками мені легше давався матеріал (і зараз від згадки екзамену по філософії в мене бігає холодок по спині). По-третє, після вечірньої пробіжки я спала як маля, бо зазвичай брала довгі дистанції, не менше дванадцяти кілометрів так точно. Отож, за день, лише завдяки бігу, в мене виходило до двадцяти кілометрів, а то і більше. Не дивно, що на п'ятому курсі я була дуже худа, бо багато рухалась і мало їла. В моєму раціоні були банани, йогурт баз цукру і інколи вівсянка і все. То ж як наслідок - одного дня гастрит завітав до мого здоров’я.

Зараз, звичайно, на такі подвиги я нездатна та свою законну «п'ятірочку» таки пробіжу.

Я встаю з ліжка, відкриваю вікно і в кімнату вривається чисте свіже повітря. Такого в Києві не зустрінеш, і за цим я також сумувала. Як виявилось мені не вистачало багато простих речей: гірського повітря, розмов з сестрою, довгих прогулянок...

В шафі я знаходжу підходящий спортивний одяг - зелено-білу смугасту футболку та легінси. Сама не знаю як вони опинились в рюкзаку і приїхали зі мною з Києва.

До речі, про мої речі. Я так і не сказала Марку куди відправити мої речі, а він і не питав. Або це означає, що він їх просто викине, або ж навпаки - сподівається, що ми ще будемо разом. Потрібно йому написати аби відправив речі в офіс, а далі видно буде...

Я тихо проходжу по будинку. Чую, що мама в душі, а в Дениса дзвонить будильник.

Місто потроху прокидається. На вулицях з'являються люди, машини починають їздити частіше.

До так званої стежки здоров'я я йду по набережній озера, насолоджуючись прохолодою, легким ранковим туманом і першими промінчиками сонця, які ще слабо прориваються крізь густий ліс.

Перед самим стартом я добре розігрівають і вмикаю музику. Ще одна специфічність мого бігу - в мене у вухах звучить така музика, яку зазвичай я не слухаю: реп, танцювальні мотиви, і лише інколи - улюблений рок.

На початку так званої стежки здоров'я, є багато розгалужень. Це зроблено спеціально аби урізноманітнити маршрути, а кожен з маршрутів має свою дистанцію. Я біжу прямо - це найкоротший шлях, п’ять - сім кілометрів туди і назад.

Після першої сотні метрів я розумію, що фізична форма не в найкращому стані і ті рідкі забіги до спортивної зали зовсім нічого не дали. Бо головне - регулярність, а в мене спорт час від часу.

Перший кілометри позаду та я вже хочу здатись. В мене ниє в боку і я вже розумію, що завтра мої ікри будуть кричати від болю. Та відступати не хочеться, тим паче, що в мене вже прокидається спортивний інтерес: один за одним мене обганяють бігуни-любителі. Ні, я не здаюся, я пробіжу свої п'ять кілометрів. Ну добре, можливо прошкандибаю.

Другий кілометр минув ще тяжче, ніж перший. Мені важко дихати і я зупиняюсь аби трохи пройтись. Очевидно, я вже настільки відвикла від гірського повітря.

Після третього кілометру, який я біжу ледь-ледь ( скоріше схоже на швидку ходьбу), мені стає легше. Я попадаю в такт музиці і вже не рахую кроки і не дивлюсь на фітнес-браслет, який рахує відстань, і тепер я боюсь втратити потрібний такт і ритм. Отож, ця пісня в мене на повторі чи не до кінця пробіжки.

Я вже бачу озеро і кінець мого маршруту близько. Я намагаюсь знайти трек аби достойно завершити дистанцію і втрачаю пильність. І саме в цей час в мене хтось врізається.

- Чорт забирай! - виривається в мене, коли я піднімаю телефон з землі. Сподіваюсь екран не розбився, бо інакше я не знаю, що зроблю цьому неуважному.

- Чи не вперше я чую як ти лаєшся.

Йой, знайомий голос. Я повільно піднімаю очі.

Картер.

- І чи не вперше я бачу, що ти бігаєш.

Він бігав чи просто прогулювався? Бо на відміну від мене, почервонівшої, мокрої, з заплутаним волоссям, Картер ніби з обкладинки журналу зійшов. Це взагалі законно постійно виглядати так сексуально? Чорна майка обтискує кожен його кубик пресу і сталеву грудну клітину. Шорти показують квадрицепси і ікри. Матір Божа!

Я не знаю, що й сказати. В мене й до цього з диханням були проблеми, а зараз і зовсім тяжко стало. До того ж, ще й в горлі пересохло. Отож, замість того аби щось сказати, я просто кашляю.

- Все нормально? Постукати тебе по спині?

Я киваю головою, мов не треба.



Оля Дзюба

Відредаговано: 23.06.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись